Принцип антиномічності побудови и аналізу художнього образу. художня умовність

Вся історія світового мистецтва про працю зберігає естетичну вартість і нетлінність тих творів, в яких глибоко розкрито поезію і драму людську (міфологічна Сизіфова праця) в морально-філософському відображенні єдності двох начал – творящої сили і таїни людської природи.

Типізація й індивідуалізація у мистецтві хоч і відбивають особливості творчого методу митця, проте вони не позбавлені і певної спонтанності, невимушеності творення художнього образу. Це означає, що йдеться не про якусь штучність, силуваність, бо і типове, і індивідуальне ніби виходять одне з одного, а не розділені на певні пропорції. На цьому варто наголосити, тому що вже не раз робилися спроби дати наукове обгрунтування чи провести експеримент, аби досягти ідеалу найбільш узвичаєного, знайти «золоту середину». Канон – це також своєрідна концепція осягнення певних схожостей, абсолютів, гармонії точних вимірів, знання найбільш досконального. Так, теоретик мистецтва і скульптор стародавньої Греції Поліклет ще у V ст. до н. е. створював власні зразки і написав спеціальний трактат «Канон» (правило, норма) з метою встановлення ідеальних пропорцій людської постаті. В архітектурі також існували канони і правила, де визнавалася типологізація, закон співмірної доцільності – «Десять книг про зодчество» Леона-Батіста Альберті та «Чотири книги про архітектуру» Андреа Палладіо. Досить характерні міркування щодо пошуку абсолюту прекрасного висловив Альбрехт Дюрер. Звертаючись до своїх учнів, він твердив: «Також тобі необхідно буде написати з натури багатьох людей і взяти в кожного з них найкрасивіше і виміряти це і з'єднати в одній фігурі» 22. Цікаво, що сам автор цих слів у власній художній практиці не в усьому дотримувався вимог свого ж правила. Та й, зрештою, навряд чи можливо у такий спосіб досягти живої органічності. Типове досягається через пошук того одиничного й особливого, яке стає достатньою мірою і репрезентативним.Звичайно, включається багато тих рис і відмінностей, які у своїй «ансамбливості» (термін угорського дослідника Д. Лукача) утворюють тип. За етнічними, соціальними, історично зумовленими в часі, психологічними характеристиками об'єктивного формується та сама неповторність, той колорит індивідуального, що допомагає висвітлитися цілому як системі. Справа в тому, що самий акт узагальнення шляхом руху до типового відбувається не автоматично і не як певне підсумування, а з допомогою людської «художниці-природи», здатної утримувати конкретності явищ в їхніх безпосередніх сюжетних зв'язках і своєрідному катарсисі, підняти їх до рівня типового як всеєдиного. «Перш за все,– підкреслює думку про цю єдність Д. Лукач,– не може бути такого типового, яке мало б незалежне існування від свого одиничного... способу вияву». За висловом вченого, підняття на рівень типового ніколи не знімає його одиничності. Навпаки, «ця особливість виступає ще ясніше, ще пластичніше, коли відношення типового в діях і пристрастях, у свідомості одиничного чи в самій логіці ситуації виражається цілком визначено» 23.

Основою основ реалістичного мистецтва як творчого методу є зображення типових характерів у типових обставинах, виявлення історизму і діалектики їхнього зв'язку. Хоч, звичайно, у загальноестетичному трактуванні цього питання стосовно усієї системи мистецтва можна зробити висновок про нерозривність індивідуального і типового у художньому образі, що виражає його родову природу і художність.

Умовність в мистецтві. На художній образ покладається функція узагальнення явищ, наближення зображуваного світу до реально існуючої його предметності в конкретно-чуттєвих формах «присутності». В ньому знаходять своє примирення одиничне, окреме, типове, в ньому також звершується та надзвичайно важлива метаморфоза, без якої мистецтво як художнє зображення існувати не може. Мається на увазі естетичне і художнє перетворення в умовність реально даного в об'єктивній дійсності та свідомості митця. Умовність покладена в основу мистецтва, оскільки не міг би відбутися самий факт відображення дійсності, яким передбачено відторгнення реально або ж уявно існуючих явищ і речей засобом їх зображувального відтворення, а не ототожнення з прототипом.

Вже давно стало звичкою суспільної свідомості уявлення про те, що до мистецтва слід ставитися з урахуванням виробленого ним комплексу засобів, з допомогою яких незмінно тяжіють до свого звершення дві тенденції (їх єдність утворює специфічну художню реальність): мистецтво – це концентрація життя і мистецтво – це надреальний світ духовності, тобто умовність. Виникає запитання: чому ж саме умовність? Адже в моралі, релігії, навіть в науці з її знаковіетю умовність як така неможлива – там існують прийняті норми, віра, об'єктивна істина і реальність. Мистецтво ж віддане на поталу його роздвоєності. Реальність ніби й не реальність в узвичаєному значенні, бо то вже є лише тінь її, знак, нагадування про схожість з нею, наслідування чи повтор у грі форм. Навіть коли це буде зображення життя «у формі життя», то й тоді з усією очевидністю мистецтво виявляється «надреальністю» часу і простору, умовним самоздійсненням природного процесу.

Якщо ж подивитися з іншого боку, то умовність у мистецтві виявляється небезпідставною. Тут є абсолютні критерії реальності, оскільки вони спираються на екзистенцію ідеального, на реальність пам'яті пережитого, на реальність спонукальної мрії та ідеалу. Крім того, у будь-якій умовності присутні бодай якась частка чи елемент певної реальності (природного світу), з якою психологічно, інтелектуально і чуттєво зжилась людина. Та й мистецтво – не єдина форма образів і знаків. У ньому рівно стільки ж способів і шансів скористатись у досягненні найбільшої виразності засобами умовності, скільки їх є у відтворенні реально сущого. Адже якими б не були його засіб самореалізації (з участю, звичайно, творця) і все набуте за віки багатство художньої мови – типізація та індивідуалізація, узагальнення, суб'єктивність світогляду і талант митця, гіпербола, гротеск, метафора, парадокс, фантастичні уявлення картин світу, зміщення часу і багато іншого – у всьому цьому, так чи інакше, символістично проявиться в умовності реальність і навпаки