Принцип антиномічності побудови и аналізу художнього образу. художня умовність

Слід очевидно погодитися з тим. шо умовність в мистецтві допустима лише до певної грані, вона й справді антиномічна, бо за кожним умовним передбачається обов язковий елемент безумовного. 1 за масштабами, і за генетичною своєю еволюцією, і за формами вияву умов ність, з участю якої створюється художній образ як властивість мистецтва і як його поняття, є полісемантичною.Чи завжди виконувала умовність у мистецтві однакову функцію? Питання риторичне. Не можна обійти увагою особливість мистецтва історично раннього його періоду. Про його умовність ми можемо говорити з позицій не лише синкретичних, а більш диференційованих, наближених до сучасності форм свідомості. В онтологічному плані значний відрізок часу мистецтво (і в цьому відношенні наявною була нетрадиційність уявлень про нього) належало до реального плину життя і діяльності. Поступово воно зазнавало досить помітних змін, звільняючись від утилітарних першопричин, наповнюючись усе новими ускладненнями проникнення умовності ритуального священнодійства в процес побуту, праці і життя, надання цінностям реального процесу властивостей художньої умовності.

Художня умовність в її загальноприйнятому значенні втрачає себе, як тільки вона включається в реальний світ буття: в різного роду ритуальних діях, вираженні свого ставлення до актуальних подій, у праці, прикрашенні архітектурно-предметного середовища з релаксаційною чи терапевтичною метою. Це не можна кваліфікувати як відхід від справжнього призначення мистецтва – неодмінно бути символом гри і умовності. Дистанція між самим реальним життям, інтересами і переживаннями в ньому по відношенню до художньої умовності може збільшуватись або скорочуватися в залежності від видової специфіки твору, а також від історичних традицій культури.

Тенденція наполягання на докорінних відмінностях щодо мистецтва народів, якщо умовно глобально поділити континенти на Сході і Заході, безумовно перебільшена. Ця тенденція змінює акценти в розумінні умовності в мистецтві. Є загальні закономірності останнього, вияв яких може мати свою специфіку, історичну зумовленість. В. Мириманов у своєму фундаментальному дослідженні звертається до праць спеціалістів, які, вказуючи на особливості африканського мистецтва, однозначно висловлюють думку про нероздільність, одночасність «знака і значення» в мистецтві, тобто відсутність умовності в ньому.

Мистецтво у негро-африканському розумінні, як вважає вчений із Сенегалу Дуду Гейє, не є «окремою філософською категорією», засобом соціального відособлення. Мистецтво – частина всезагального екзистенціального потоку. Кожен твір африканського мистецтва служить провідником міфології, теології і т. ін. Всі його види – фольклор, танок, пісня тощо – пронизують життя. «Те, що ми називаємо мистецтвом,– підкреслює Дуду Гейє,– нерозрізнене в традиційному суспільстві. Воно існує скрізь. Художнє творіння – це є сума культурних і життєвих цінностей» 24.

Така концепція приваблива тим, що в ній розуміння мистецтва не ставить його над самою реальністю, не ізолює в якусь наджиттєву вартість, а включає як неодмінну умову в усі сфери буття. І тому, звичайно, самий підхід до пояснення особливостей умовності в мистецтві буде відрізнятись, а точніше, уникатиме взагалі того, щоб трактувати мистецтво як умовну гру уяви чи самої по собі розваги.

Можна пояснити подібний феномен мистецтва тим, що воно, мовляв, належить до традиційних прадавніх культур, що воно не позбавлене синкретизму і, на противагу умовності, в ньому домінує міфотворча наївність. Однак цікавим є інше. Мистецтво, утворивши свою умевно-зна-кову систему і злітаючи у вершинні світи духовності й естетичної самозначущості для більш посвяченої еліти, ніж це доступно повсякденності і масам, неодмінно шукає опори у фольклорі, у чистоті і світлій безпосередності почуттів того ж традиційного східного мистецтва.

XX сторіччя, багате на експерименти у сфері художньої культури, включає в себе крайні позиції: з одного боку, доведення до абсолюту умовності форм і, у другого,– ототожнення з річчю, дизайном, не кажучи вже про такі його напрями, як поп-арт, хепенінг, перфор-мізм, які фактично відчахнули одну з найквітучіших гілок традиції мистецтва – його зображувальну умовність.Якщо взяти світовий досвід мистецтва, а не якогось окремого регіону, то і тоді постане одна і та ж закономірність – наближення мистецтва до його сакрального призначення на ранніх етапах розвитку художньої свідомості (священне поклоніння культам і ритуалам) знімає уявлення про умовність. Не може бути умовним те, в чому утвердилась віра і що рівнозначне самій реальності. В цьому розумінні умовність втрачає свій сенс. Навіть той специфічний засіб, який поступово автономізується в са-мовартісну духовно-естетичну цінність, не можна віднести до умовності, якщо він служить ритуальним цілям мольби і поклоніння, упорядкування життєвого довкілля людей і упорядження знань про нього, допомагає ритмізації праці, служить пізнанню в збереженні і передачі з роду в рід реліктових святинь. Хай то буде ритуальний танок, маска, чи напис ідеографічного характеру – їхнє призначення має не умовний, а безумовний зміст. Віра, так би мовити, в чистому мистецтві принципово відрізняється від «вірую» в релігії своїм специфічним розумінням умовності зображуваного. Ми не говоримо про міру і височину впливу на людину тих, хто був включений у це духовне дійство «доумовного» чи «умовного» періодів мистецького поступу суспільства, але відмінність і справді тут очевидна. Крім того, разом з відмінністю, де ритуал у першому випадку заступає гра у другому, разом з утвердженням знань і усвідомленням природи художньої умовності водночас залишився як неодмінний той елемент життєво важливого, нероздільного з самою ж реальністю об'єктивного світу, без якого умовність перестає бути життєздатною, втрачає свою художню енергію, образно-смислову нескінченність.