Сприйняття мистецтва

Важливо відзначити таку особливість; при зміні стилів і в самому житті відбувається зміна ціннісних відношень. Якщо врахувати інтенсивність усіх тих змін, що мають місце в суспільстві XX ст. стосовно духовного переосмислення попереднього історичного досвіду, включаючи художній і самий спосіб художньо-образного мислення, то необхідно усвідомити одну з найвідмітніших в цих змінах рис – надзвичайну ускладненість взаємозв'язку на перехресті культур – минулої і сучасної, або тієї, що перебуває у своєму становленні. А тому сприйняття мистецтва не можна розглядати якось відокремлено від контексту усієї історії та її конкретних віх. Очевидно, тут не потрібно покладатися на волю стихії і випадковості, а надавати належне тому, що є новітнім і творить свій «прорин», без чого не можливий прогрес культури. Водночас у практиці художнього життя і самоусвідомлення суспільства на кожному кроці ми переконуємося у тому, як входять мистецькі цінності різноманітним своїм способом у змінюваність суспільних відносин і діяльності. Класичне образотворче мистецтво, архітектура, література, драма, музика, балет і опера, зрештою, міфологічні ідеї і персонажі, фольклор – усі ці види і жанри, духовно-культурні надбання стають об'єктом вивчення в оригіналах, творчого переосмислення, а відтак і відповідного сприймання. Не можна спрощувати розуміння глибини і складності проблеми ставлення до класики, яка увібрала в себе найвищі досягнення людського духу і таланту, що мають неперехідний зміст. Не слід, крім того, легковажити і в розумінні особливостей художньої мови й характеру самовияву в мистецтві, в осягненні культурно-творчих зв'язків.

З іншого боку, потрібно .безперервно оновлювати бачення світу в його нових проявах, ритмах, кольорах, бачення, що вступає у протиріччя з попередніми досвідними звичками і прихильностями. Знайти критерій зв'язку або взаємовиключення, зберегти і розвинути в собі художній імпульс до того, що має живлющу силу єдності коренів і крон культури – це найскладніше і найважливіше в освоєнні реципієнтом світових мистецьких надбань.

Складним і нелегким є входження в адекватність усієї структури художньої семантики того чи іншого часу. В цьому зв'язку для мистецтва важливим є і те, наскільки можна вберегти від посягання (чи, можливо, знецінення) не лише художніх, а й моральних вартостей у ньому. А що така парадоксальність не викликає сумнівів, свідчить хоча б те, що класичне мистецтво з його неперехідними цінностями-ідеалами залишається морально (й матеріально, звичайно) незахищеним під зливою ринкового мистецтва і відповідних інтересів. Якось відомий французький письменник Франсуа Моріак зауважив, що муки совісті і прокляття расінівської Федри (йдеться про трагедію Ж. Расіна «Федра» за античним сюжетом, написану в 1677 р.) сучасникові здаватимуться просто дивними, тому що різко, як він висловився, «змінилися правила гри, навіть у коханні» 37.1 це ще є одним підтвердженням того, що сприймання мистецтва – не просто констатація факту його фізичної присутності. В цьому процесі і справді відбуваються значні часові метаморфози. На щастя, велике мистецтво відповідає на виклик часові невичерпністю власної духовної скарбниці.Саме тепер з'явленням своїм архітектура в її класичних зразках, попри всю змінюваність засобів її виразності, продовжує викликати почуття захоплення, більше того – своєрідно вступає у синтез з новим баченням і сприйняттям гармонії простору. І в цьому поєднанні – також некінечність. Знання про ті чи інші стилі не виключає таємничості вічного прагнення до гармонії буття, що саме по собі служить естетичним стимулом споглядання. Протягом століть продовжує викликати здивування і захоплення «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі, про яку писав сучасник художника Джордже Вазарі, вражаючись чарівною посмішкою, яка «грає на цьому обличчі, і здається, що воно – творіння Неба, а не рук людських».

Нерідко тепер висловлюється думка, що настав час звільнитися від заангажованості, традиційного соціологізму, надаючи можливість розкритись естетично довершеній самоцінності у творчості і сприйнятті мистецтва. Але ж справа у тому, що саме таким чином можна взагалі дійти до непоправних художніх втрат, вдаючись до редукціоніз-му і спрощень на догоду тимчасовій і минущій вигоді чи навіть сенсаційності. Між тим, справжнє мистецтво не дозволяє собі «гри в бісер» (Г. Гессе), позбавленої культурного загальнолюдського сенсу.

Прийнято вважати, що найвищим і найдосконалішим є саме той рівень спілкування і сприйняття, коли реципієнт, так би мовити, залишається з мистецтвом наодинці, без будь-яких опосередкованостей, тим більше політичного забарвлення. Але за рідкісним винятком мистецтво (у прихованій або ж невимушеній, відвертій формі) несло в собі й продовжує нести соціально-культурний, історичний контекст. Воно покликане саме до створення історичної присутності, даючи нам образ реальності в такій її повноті, яка здатна викликати співпереживання, емпатію, схвильованість думки. Шлях до цього досить непростий, він начебто вистелений тернами власного громадянського сумління. Бо й справді., відсторонено споглядальне чекання від мистецтва лише розваг, втіхи та обслуги приводить до різкого падіння його споконвічного призначення – нести колосальну духовну енергію, бути. виміром творчого генія й естетичної соборності.

Що ж до співвідношення етнічного, національного та загальнолюдського у сприйнятті мистецтва, то тут слід зазначити, що саме етнічні й національні ознаки становлять той незаперечний міцний грунт культурно-історичного контексту, в якому сприймається мистецтво. Звичайно, можна хизуватися своєю етнічною і національною без-пам'ятливістю під приводом захисту загальнолюдських ідей. Саме через цю абстраговано-космічну приналежність до культури і мови виявилося вкрай знівеченим ставлення та сприйняття тих духовних цінностей, багатство яких у своїй історичній даності викликало захоплення і повагу інших народів, але водночас зневагу у власному домі. Таке нерідко трапляється у ставленні до рідного слова, того слова, завдяки якому і можливою стала самоідентифікація етносу й нації. Народ сказав світові про свій талант і геній. У пісні і думі, літописанні, поетичності і красі мови, в гуморі, енциклопедичності історії і знань, у вічних живих джерелах свого буття слово не може сприйматись інакше, як виняткова ознака живого духу і автохтонності. Саме тому на сприймання естетики літературно-художнього слова покладається всеохоплюю-ча загальнокультурна місія.