Сприйняття мистецтва

У літературі з питань психології і естетики творчості немало написано про співпрацю митця і реципієнта, їхню спільну відповідальність перед долею культури, навіть вбачається ідентифікація митця і того, хто сприймає художній твір. І справді, важко не погодитися з тим, що сприйняття також потребує знань, таланту, творчої уяви, емоційного наповнення знаків живою реальністю переживань. Звичайно, кожен твір мистецтва і художні надбання культури в їх онтологічній даності становлять світ ціннісних об'єктів. І все ж твір може бути вилучений з реально-історичного світу його буття і лише з часом включитися в усю систему життєвих інтересів, стаючи їхньою нерозривною частиною. Саме такий широко узагальнений зміст вкладав відомий мистецтвознавець М. Бахтін у трактуванні питання про те, що «мистецтво і життя,– за його словами,– не одне, але повинно стати в мені єдиним, в єдності моєї відповідальності»31.

За багатовіковою традицією (життя їй дав давньогрецький філософ Платон), поет-художник повинен сприйматись як істота надземна, а отже, і мистецтво має бути чимось надземним. Тут є певна істина в тому, що мистецтво й справді здатне відтворити ту реальність, яка стає ладом і впорядкованістю гармонії у світі сліпої випадковості і хаосу. В замкнений простір витвору художника включено цілий космос і безкінечність. Тому при всій подібності рівнів у сприйнятті і творенні художника та реципієнта потрібно пам'ятати, що саме митець веде за собою того, хто сприймає його картину, поетичний твір, музику. Маючи індивідуальний підхід і власний, навіть інтимний, досвід, реципієнт так чи інакше підкоряється магії запропонованого автором образу. І в цьому разі первинна творча потенційність оригіналу повинна бути значно потужнішою, ніж її репродуктивність у сприйнятті. Хоч тут, звичайно, не обходиться без певного антиноміз-му. Бо який ще інший доказ художньої досконалості може бути переконливішим за той, що засвідчив собою безпосередність впливу художнього генія на рівень естетичного споглядання і враження реципієнта? Щоправда, необхідне одне суттєве уточнення. Митець–він же і реципієнт. що може мати найсуворіший присуд власному творінню (трагічний приклад знищення другої частини «Мертвих душ» М. Гоголем). В усякому разі, митця постійно переслідує його власний внутрішній цензор у самоспогляданні творчості. В цьому відношенні не викликає подиву неприйняття одним митцем іншого (невизнання Л. Толстим В. Шекспіра) або ж, навпаки, захоплення, коли для митця сприйняття творів своїх попередників чи колег стає стимулом, студіюванням майстерності і джерелом натхнення. Але і в даному разі – це буде сприйняття не якогось любителя-аматора, а професійний розбір, вник-нення в найутаємниченішу деталь, недосяжну для пересічного споглядання.Зішлемося лише на один приклад того, як може відбитися на психології і професіоналізмі сприймання мистецтва, відданість служінню йому. Вінсент Ван Гог, творчість якого увійшла до скарбниці досягнень світової художньої культури, сам дивував захопленістю і навіть одержимістю свого проникнення у співпереживанні, якщо зустрічався зі справжнім великим мистецтвом, яке імпонувало його уподобанням. Автор творчої біографії художника Анрі Перрюшо розповідає про епізод, коли митець, потрапивши до музею в Амстердамі, в зачаруванні довго не міг відірватися від картини, яка полонила його: «Підійшовши до «Іудейської нареченої», цього чудового полотна Рембрандта, де в густих шорстких мазках сплітаються в неповторній грі жовті, червоні і коричневі тони, він зупинився, сів і попросив Керссемакера продовжити огляд без нього. «Іудейська наречена»! – вигукнув Вінсент. І добре знаючи тепер, що таке смерть для життя, подумав: «Потрібно померти кілька разів, аби написати таку картину»,– ось слова, які повністю стосуються Рембрандта!.. Він так глибоко проник в таємницю буття, що людська мова безсила у виразності порівнятись з його пензлем».

Реципієнт дивиться очима художника (живописця, поета, композитора) на по-новому відкритий перед ним знайомий і водночас незнайомий дивовижний світ. Але для того щоб це відбулося, мають бути не заклинання чи якісь прописні доводи – митець ніби відходить убік, залишаючись поза власним творінням, зводячи його віч-на-віч з тим, кому належить сприймати і оцінювати, вживаючись в саме мистецтво – це своєрідний процес його другого народження.

Приходять нові і нові покоління і щоразу по-новому вдивляються в залишений, у щасливому випадку можливо на цілі віки, космос гармонії, вибудованої людським генієм. Проте це не є пасивним спогляданням. За будь-яких обставин несхожості реципієнта-споживача і художника-деміурга також має бути сильною глибинна внутрішня іскра кожного в осмисленні і сприйнятті «близьких серцю інтимних речей» (Д. Бернал).

Є ще один важливий бік взаємозв'язку твору мистецтва і реципієнта – це зумовленість процесу, породжувана ставленням і з'єднуючою активністю адресата. Чи не найвизначальнішу роль повинні відігравати саме ці здібності, завдяки яким повертається до життя художнє полотно, музичний твір, поетичне слово в своїй цілісності? Органічна єдність усіх тих елементів, що становлять мистецький образ, потребує не лише первинної першооснови із смисловою домінантою та інтегруючим центром, а й своєрідного повторення, причому в кожному окремому випадку немовби народження знову й знову порядку і гармонії. Якщо прийняти «ідею відношень» (термін Д. Дідро) як основу прекрасного, то це буде означати постійну працю уяви і творчого доповнення у сприйнятті з'єднуючих відношень. Наша психіка здатна до глибоко прихованої у підсвідомості систематизації знань і естетичних вражень. Сприйняття – це і є творення художньо цілого. Але ні в якому разі не пасивна фіксація. Не можна не погодитися з міркуваннями відомого естетика-структураліста Яна Мукаржовського щодо творчої ініціативи у сприйманні мистецтва. Він водночас уточнював, шо усвідомлення смислової єдності, досягнутої у сприйнятті. більшою чи меншою мірою зумовлене внутрішньою організацією твору, проте воно не зводиться до враження, а носить характер зусилля, внаслідок чого встановлюється відношення між окремими елементами сприйманого твору.