Сприйняття мистецтва
Мистецтво завжди прагнуло властивими лише йому засобами пізнати і відтворити світ і воно змушене було відстоювати це своє призначення. Однак тоді, коли мистецтво потрапляло в залежність від реального світу як реальної моделі наслідування, не виявляючи при цьому власної, притаманної йому природи, воно втрачало себе. Тому й сприймання мистецтва услід за цією обов'язковою закономірністю завжди вимагало не натуралістичного обтяження, а легкості і свободи уяви. Музика у цьому відношенні особливо позбавлена ілюстративного супроводу зображень; вона розвиває саме цю інтерпретаційну свободу.
Широкий спектр асоціацій і почуттів робить мистецтво узагальнюючим, по-справжньому філософічним. Недомовлене до кінця має залишитися саме таким – і це не втрата у сприйнятті мистецтва, а здобуток: воно завжди манить за горизонт, збуджує переживання, посилює таїнство, що є не менш важливим, ніж будь-яке досягнення кінцевої мети. Прагматизм вимагає однозначності та надзвичайно обмежує рівень і духовний простір сприйняття мистецтва. Саме ж мистецтво орієнтує і розвиває той кут зору, який розширює асоціативний погляд на світ, одухотворюючи навіть звичайні речі.
Виходячи із спостереженого, можна зробити висновок про те, що не лише закон мистецтва визначає спосіб сприймання і спілкування з ним – сама природа художнього сприймання диктує свою міру. Багато так званих монументальних творів ризикують залишитись хіба що плакатом і статикою завдяки їх однозначній деталізації в горезвісних жестах і скам'янілій незворушності на обличчі соціологічного принципу.
Повертаючись до ідеї про те, що у сприйнятті мистецтва завжди є місце для варіативності, множинності і навіть ірраціоналізму (це не є щось аномальне, не властиве справжньому художньому творові), знову підкреслимо: йдеться про природну для художнього мислення та художнього пізнання світу властивість незавершеності, яка співіснує й однаковою мірою є обов'язковою, як і всі інші властивості.
В чому ж полягає символістичність сприйняття і розуміння природи мистецтва? Справді, мистецтво сприймається за допомогою образно-узагальненої, чуттєвої яв-леності, тобто символічно. В ньому представлене щось інше, ніж те, чим є його матеріальне втілення або простий знак. І це інше уособлює в собі звернені до одного цілого ознаки, які можуть лише тоді досягти репрезентативного ефекту, якщо виявляться співзвучними реципієнту в живому голосі мистецтва. Образ-символ проходить складний шлях естетичних перетворень. Символізм поетичних образів, наприклад, породжується і сприймається складним синтезом перетворених ідей і асоціацій. Андрій Білий уподібнює художній образ з горою, «схили якої покриті виноградником ідей; тут біля схилу виробляється вино нове – вино нового життя; проте не як вино подано тут ідеї: не прямо вони дістаються із образу; потрібна праця перетворення, розуміння, вгадування з боку осіб, які сприймають мистецтво» л5.
Для сприйняття мистецтва символ має таке ж значення у перейманні узагальненого естетичного сенсу, як і в первинному створенні художнього образу. В іносказанні – його складність і сила, що й спонукає до інтелектуальної творчості, освоєння художньої мови.
Взагалі, сприйняття мистецтва в історичному і часовому вимірах – питання надто цікаве й актуальне. Хоча йдеться передусім про певний стан суб'єкта, його реакцію на вплив з боку твору мистецтва, однак за своїм змістом проблематики самий процес сприймання виходить далеко за межі суто естетичного чи психічного переживання. Тип і рівень сприймання багато в чому визначається спрямовуючою дією художності змісту і форми; він також залежить від емоційно-образного досвіду, включаючи естетичний, сприймання світу в цілому, здібність і нахил реципієнта до художнього бачення явищ життя. Але все це відбувається не абстраговано, поза культурно-історичними та ситуаційними умовами. Ними є ціла епоха, соціальні інтереси, традиція і зміни культурно-стильових, ціннісних відношень. Сприйняття мистецтва історично зумовлене, як і саме світобачення індивіда. Ми вже не кажемо про якісні зміни – в них можуть бути як втрати, так і здобутки.Поняття культурно-історичного контексту включає широку гаму зовнішнього впливу і детермінацій, що виходять за межі лише психологічного, замкнутого в собі гештальтного зв'язку, більше того – цей безпосередньо індивідуальний досвід, весь колорит самопочуттів і само-усвідомлень у сприйнятті мистецтва зобов'язаний не лише ідеальним, так би мовити, позачасовим цінностям, властивим даному конкретному мистецькому явищу, а й усій тій атмосфері, видимій чи невидимій аурі, в якій живе суспільство. В наелектризованості духу, соціальної напруги і передчуттів художня ідея спалахує яскравіше, перебираючи на себе функцію озвучейня притамованого голосу у глибині психології мас.
Андре Мальро, визначаючи зміну в сприйнятті мистецтва, вживав такі терміни, як «метаморфози» і «подвійний час». Мистецтво справді живе у кількох часових вимірах – передусім у минулому, до якого належить час його утворення і з яким не можна не рахуватися, і в сучасному, який постійно диктує свої правила сприйняття. Сучасний твір, зауважує А. Мальро, якщо йому судилося довге життя, також слугуватиме цьому подвійному часові мистецтва: нашій і майбутній епохам. Метаморфози, яких зазнає мистецтво минулого, залежать від змісту сприймання. Бачене нами в Парфеноні належить йому. Але чи бачив усе це тими очима, що й ми, Фідій? У різні епохи мистецтво сприймалося по-різному–тут присутня і мова творця, і все те, що приносить з собою кожен новий час. «Пікассо захоплювався Гойєю інакше, ніж Бодлер, інакше, ніж Віктор Гюго, інакше, ніж сам Гойя».