Технологія етнокультурного виховання школярів
(З досвіду організації фольклористично-етнографічної діяльності учнів української гімназії №6 м. Харкова)
Процес державотворення й розбудови громадянського суспільства в Україні збігається з її поступовим входженням до Європейського співтовариства. Вихід нашої країни на світовий інформаційно-культурний простір об’єктивно спонукає до переймання духовних цінностей Заходу. У той же час процес транснаціоналізації культур викликає протидію глобалізації як потребу ствердити унікальність своєї культури та мови, спираючись на національні традиції і цінності. Саме тому виникла гостра необхідність пошуку ефективних технологій виховання особистості у динамічних умовах сьогодення, експериментального відпрацювання шляхів його здійснення етнокультурними засобами.
Кожне покоління робить свій вибір, шукає свої засоби виховання соціально активної, творчої особистості. Неможливо побудувати стратегію своєї життєдіяльності без урахування багатовікового досвіду і традицій попередників. Традиції забезпечують успадкування цінностей, у тому числі етнокультурних. Зневажливе ставлення до культурної спадщини призводить до порушення спадкоємності у розвитку суспільства і культури, до втрати духовних надбань народу.
Ми визначаємо етнокультурне виховання як етносоціальний процес формування особистості, що забезпечує етнізацію дітей, як невід’ємну складову їхньої соціалізації. Процес етнокультурного виховання забезпечується засвоєнням етнокультурної інформації, творчою участю у розвитку рідної культури. Збереження етнокультурних традицій впливає на цілісність етносу, стабільність суспільства і держави. Педагогіка етнокультурного виховання покликана сприяти гармонізації міжетнічних, міжнаціональних відносин і збагаченню культур.
Зміст етнокультурного виховання полягає, по-перше, у засвоєнні рідної національної мови, по-друге, у засвоєнні культурних традицій і розвитку їх. Родина, загальноосвітні і професійні заклади освіти та інші соціальні інститути беруть участь у цьому процесі з дитинства. Проблеми з впровадженням національної мови гостро відчуваються на територіях міжетнічних контактів, де під впливом політичних і культурних обставин у титульного етносу зменшується сфера міжособистісного спілкування рідною мовою, а у багатьох його представників національна мова втрачається, етнокультурні традиції переходять з активного функціонування у пасивну пам’ять. Мудра державна політика, наполегливість, ініціатива національносвідомих громадян має поступово змінювати ситуацію на краще. Актуальним є питання етнокультурного виховання підростаючого покоління у полікультурному просторі Східної України, зокрема у такому мегаполісі як Харків.
Сучасна теорія педагогіки визначає виховання, яке є частиною соціалізації особистості, як здатність до розвитку протягом усього життя у процесі засвоєння і відтворення культури суспільства [1, 266].
Одним із ефективних засобів виховання, яке сприяє всебічному розвиткові особистості школярів и молоді, є діяльність, що ґрунтується на вивченні, засвоєнні і трансляції української традиційної народної культури (ТНК) як суспільно-історичного явища, в якому відбився світогляд, морально-етичні і естетичні цінності українського народу. З глибокої давнини і дотепер вони слугують його національному самовизначенню, суспільній консолідації, гуманізації міжособистісних стосунків людей.
Відтворення і трансляція культури, духовності починається з поглибленого вивчення її стародавніх традиційних і кращих сучасних надбань. Виходячи з цього, ми вирішили розпочати цілеспрямований пошук скарбів української традиційної народної культури на теренах Слобідського краю. Певний досвід пошукової і виконавської діяльності автор статті набула як співачка відомого в Україні дослідницько-виконавського гурту «Муравський шлях», з яким пов’язала свою долю ще 1986 року. Цей досвід було використано при створенні фольклористично-етнографічного гуртка «Мережка» в українській гімназії №6 1991 року. Гуртківці «Мережки» займалися вивченням української ТНК, відтворювали вироби декоративно-ужиткового мистецтва, оволодівали народною манерою співу, виконуючи пісні річного кола свят та інших жанрів музичного фольклору Слобідського краю. З метою практичного вивчення української ТНК і розширення пісенного репертуару гуртківців ми розпочали експедиційну роботу. 1991 року гуртківці вперше поїхали у сел. Польову Дергачівського району Харківської області. Воно виявилось настільки багатим на пісенний фольклор, що ми продовжуємо дослідження традиційної народної культури та музичного фольклору у цьому селищі і дотепер.Експедиційна робота захопила гімназистів своєю новизною і значущістю результатів. Діти відчули себе причетними до відповідальної «дорослої» справи. Влітку 1992 року відбулася перша зміна обласного фольклористично-етнографічного табору, упорядженого Обласною станцією юних туристів біля села Дворічного Дворічанського району. Керівниками пошукових загонів виступили педагоги-народознавці і керівники гуртків народознавчого спрямування Харкова і Харківської області. Наслідком фольклористично-етнографічних експедицій табору стало видання книги «Традиційна народна культура Дворічанського району Харківської області» [2].