Християнська етика в моральному вихованні

Спостереження за розвитком нашої сучасної педагогічної думки дають підстави вважати, що цю обставину ми усвідомлюємо. Підтверджується це певними спробами «богошукацтва», наприклад, згадаємо дискусію навколо статей В.Корсунського. На цьому детально спинятись не будемо і, зрештою, згадуємо лише тому, що ці пошуки спонукають нас до двох висновків: а) наше сучасне суспільство і наша педагогіка мають визначити для себе Головний Ідеал і відповідну систему цінностей; б) ми повинні повернутися до традиційно-християнських засад освіти і виховання та вслід за Мішелем Малербом визнати, що саме «релігія покликана задовольнити духовні запити людини і суспільства. Таким шляхом розвивалася наша культура в минулому — впродовж багатьох століть до більшовицької історії - і на таких засадах побудована європейська культура. Бо саме релігія “розвиває в людині почуття відповідальності, наше прагнення вносити в життя мир і любов — всіма доступними засобами”.

Цей загальний висновок видається цілком логічним і правомірним. Але не можна так само логічно і просто розв'язати практичні проблеми, що з нього випливають. З одного боку, маємо тут гасло щодо повної секуляризації, яке зумовлюється гіпертрофованим розумінням прав людини, а з іншого - стикаємось також з виявом релігійного фанатизму і нетерпимості, які дискредитують релігію.

Ця контр версія спливає на поверхню у багатьох державах Європи, а надто в тих, де культ прав людини доведено до абсурду. Вона стосується найперше викладання релігії в школі і релігійного виховання взагалі.

Стоїмо, отже, перед вибором, хоча альтернативи тут не бачимо. І вихід з цієї ситуації можна шукати лише у розвитку культури народу. Духовне поле суспільств і християнізація освіти покликані взаємодіяти, еволюціонувати у напрямі злагоди, толерантності, співпраці. Цей процес не можна замінити одноразовим актом чи ухвалою. Він мусить бути тривалим і вести до розуміння, що якісь культурні деталі не можуть бути причиною конфесійних чвар, що Бог один і що він є Любов. Звідси і практична потреба мати учителів з такою підготовкою, яка 6 не зосереджувала увагу на спірних деталях, а вела до спільного у духовному житті людей. Маємо тут на увазі предмет української духовної культури, а відтак, і співпрацю системи освіти з Церквою, бо жодне відокремлення таку співпрацю не виключає.

Розвиток духовного поля суспільства вестиме до того, що духовність стане справою всіх, хто навчає і виховує. «Шкільне навчання і виховання мають бути глибоко пройняті духом християнства», — радив Григорій Ващенко. Тут не йдеться про те, що всі вчителі мають пропагувати релігію, а про те, що і “хімік”, і “фізик” на своїх уроках повинні залишати місце для Бога, хоча б не заперечувати Його існування ні декларативно, ні опосередковано, що до речі, буде ближчим до наукової істини, ніж впевненість у його відсутності. Учитель повинен тут діяти з позиції мудрості і завжди відповідати собі на просте запитання: що поліпшує людині життя — присутність чи відсутність Бога?

ІІ. Основи і етика християнства

Етика вчить, що таке добро і що таке зло. Це наука про мораль. Етика вказує шляхи подолання зла і шляхи досягнення добра. У різні історичні моменти людство по-різному пробувало розв'язати цю проблему: для одних добром було дотримування Божого закону; для других - класової справедливості; для третіх визначальним був здоровий розрахунок; ще для інших найвищим добром вважалось добро якоїсь нації і т.д.Це є відносна мораль, тобто така, яка має відношення до інтересів якогось кола людей, об'єднаних певною ідеєю. У такому випадку немає абсолютного критерію добра, бо добро має виклад суб'єктивний і тому недосконалий.

Християнство теж пропонує свою модель моралі і в основі її лежить абсолютне добро - Бог. Тобто добром є не те, що вигідно для якоїсь групи людей, а добро є вічне - понад класове, наднаціональне, позапартійне, поза конфесійне тощо.

Етика відрізняється від етикету тим, що вона розглядає моральну сторону життя людини, а етикет зводиться лише до зовнішньої поведінки. Етикет - це набір певних правил поведінки, прийнятих у суспільстві. Без внутрішньої шляхетності ці правила стають просто “маскою”, за якою людині зручно сховатися. Тому культурною людиною є лише та, яка і зовнішньо, внутрішньо гарною і досконалою.

Заповідь - це певне зобов'язання, закон, обов'язок, який вимагає точного його дотримання і карається при його порушенні. Якщо закон є несправедливий і спрямований на зло людям, то в такому разі його можна не виконувати, а якщо закон оберігає добро людини, то його виконання є умовою, щоб людині було добре.

Заповіді Божі (закон) встановлені виключно для блага людини, і в них не криється якась вигода для Бога. Вони є шляхом до щастя людини, і дотримування їх є надійним гарантом успіху. Без довіри до того, хто встановлює закон, неможливо цей закон успішно виконувати.