Християнська етика в моральному вихованні

1.Природа духовності.

Мусимо прийняти визнання, що духовність — це певний стан людини і суспільства, який формується, виробляється важкою працею душі самої людини і самого суспільства, за участю їхньої власної волі і власних зусиль. Визнаємо також, що людська істота має схильність і потенції до нарощування власного духовного поля. І то незалежно від того, якими очима дивимось на нього — очима християнина чи матеріаліста. “Переконання у високому “ святому є переконанням, вродженим духові людському, або, точніше сказати, сутністю людського духу, тим, чим дух людський відрізняється від душі тваринної...” Навіть В.Сухомлинський у добу домінування атеїстичного світогляду підкреслював, що “предметом особливої уваги виховання має бути стан духу вихованця”. Образи Павки Корчагіна чи “шолохівського” Давидова мали репрезентувати в той час саме таке поєднання в людині двох начал — матеріального і духовного.

І сьогодні цю двоєдність сприймаємо як реальність, але з тим лише застереженням, що й духовність може мати різний зміст, бо джерелом її можуть бути різні авторитети. Маємо тут нагадування євангеліста: “Не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони...”.

Другою істотною особливістю духовності є те, що їй завжди властива певна спрямованість - націленість на Ідеал. Людині притаманна вічна схильність стояти обличчям до Ідеалу І вічне прагнення наблизитися до нього. В основі цієї спрямованості і цього прагнення лежить віра в нього, що не залежить від того, якого змісту є цей Ідеал. Навіть тоді, коли людина зрікається віри в Бога й оголошує себе атеїстом, вона приречена вірити, не може не вірити. За висловом М.Бердяєва, відходячи від віри в Бога, людина впадає в ідеологічну утопію, псевдо релігією, класичним взірцем якої була комуністична Ідеологія.

До Ідеалу і до віри в нього людину веде багато чинників. Наука допомагає їй розуміти зміст ідеалу, мистецтво вказує на його досконалість і красу, релігія дає відчуття Інтимної близькості до нього. До віри в Творця спонукають людину Великі Таємниці її народження і П смерті. “Ми мусимо серцем почувати свій Ідеал,—писав Іван Франко, — мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього”.

Наступним кроком, що веде до розуміння духовності, є вибір предмета віри — самого Ідеалу. Власне, тут йдеться про певну ієрархічну систему Ідеалів, але зміст будь-якої такої системи визначається природою Головного Ідеалу, який займає в ній чільне місце. У комуністів ним був Ідеал комунізму, у фашистів — Ідеал нації, в антро пократичному світогляді — образ надлюдини (“супермена”). У християн таке місце — на вершині Ієрархії Ідеалів - посідає образ Творця, що втілює в собі поняття Любові і Добра. “Усякий ідеал, - писав І.Франко, — це синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легких, і традиційних для осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого”.

Не підлягає сумніву, що відповідно до традиційно-релігійного світогляду визнання Бога і віра в Нього є першою і головною передумовою входження нашої сучасної людини у нову для нас, європейську цілісну систему цінностей, яку суспільство кладе в основу виховання. “Є тільки один Ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це Ідеал, що його дає християнство”, — писав К.Ушинський.

Така орієнтація на Авторитет Бога зумовлена тим, що вплив віри в Нього поширюється на все життя людини, на її моральну, національну, громадську, родинну та Індивідуальну поведінку тощо, зумовлює її повсякденний вибір в усіх сферах життя. “Коли душа любить, вона стає подібною до того, що любить”, — наголошує св. Августин. До речі, цю точку зору поділяють і чимало відомих психологів, серед яких К.Юнг, Е.Брому та ін.

У пізнанні предмета нашої віри на велику увагу заслуговує Ідеал Краси, до якого людину скеровує естетичне почуття, що є теж вродженою властивістю людської душі і, на думку К.Ушинського, пов'язане з образом Творця. В основі естетичних почувань є прагнення довершеності. Звідси переконання, що естетичне є почуттям духовним, складовою духовності та, як і вона сама, “розлите” по всій системі цінностей. Воно підносить людину над рутинністю життя, внаслідок чого вони (цінності) сприймаються нею як щось більше, вище, ніж лише правило подібні норми і вимоги.Носієм прекрасного, його “упаковкою” часто виступає мистецтво, “доступне почуттю без посередництва розсуду”. Хоча, звісно, на красу може вказувати не лише воно, а й природа і навіть людські вчинки, якщо вони віддані на службу Високому і Святому.

Добро й Краса завжди йдуть поруч. Краса - чинник конструктивний, мобілізуючий. Власне, ця близькість і породила відомий афоризм “краса врятує світ”. Через красу до добра, від естетики до етики — таким було гасло древніх. І в цьому загальний сенс того мистецтва, яке називаємо духовним — у релігійному сенсі, бо, як уже йшлося, “духи” бувають різними, і мистецтво може служити різним богам.