Взаємозв'язки та взаємовпливи українського народного танцю і хореографії народів, які мешкають в Україні
Великий вплив мала українська музична культура, хореографічна зокрема, на такі регіони Росії, як Кубань, Примор'я ("Зелений Клин”), Бєлгородщнну тощо. Переселенці з України, а вони у деяких місцях становили досить значний відсоток, - скажімо, до русифікації у західних округах Кубані мешкало 66,5% українців та 30% росіян (Кубанський округ), а в східних - навпаки більшість росіян: Армавірський округ - відповідно 34,5% та 60,5%, за даними всесоюзного перепису населення 1926 року), - до певного часу не займались землеробством, і тому їхня обрядова поезія не отримала належного розвитку, хоч, приміром, щедрівки, колядки співались українською мовою, молодь водила різдвяні та великодні хороводи, а на масницю -"козу", відзначали Івана Купайла тощо. Попри все продовжувала своє життя українська календарна поезія. Найбільш консервативними залишились хороводи, які прижились на новому грунті без переінтонації ("Король'', "Селезень", "Воробей", Туман", "Кривий танець". "Ярема", "Нелюб", "А ми просо сіяли" тощо).
Те ж можна мовити й про українські народні пісні, які складали основу репертуару хору Війська Кубанського, станичних хорів та чудового Кубанського народного хору, який полонив жителів України під час гастролей філігранно-витонченим виконанням як народних пісень, так і літературного походження: "Нащо мені чорні брови", "Садок вишневий". Така й доля" на слова Т.Шевченка, "Віють впри", "Сонце низенько" С.Гулака-Артемовського та ін.
Окраса репертуару "Запорозький марш" та "Реве та стогне. Дніпр широкий", як і інші історико-героїчні пісні "Байда", "Ой, гук, мати, гук", "Ой, Морозе-Морозенько" прийшли на Кубань разом із іскрометними запорозькими танцями, військовими забавами, що виконувались на святах (перевдягання у військову форму, маршування, кінні змагання та рубка лози, вправи зі списами, шаблями тощо).
Знаменно, що героїчна чоловіча лексика значно збагатила кубанський танець - "сокіл", "кільце", "розніжки усіх видів", тури, різноманітні повзунці, закладки, присядки тощо, а жартівливі елементи, різні доріжки, вихилястики, оберти -жіночий.
В українських поселеннях Примор'я переважає обрядово-звичаєва поезія, українські танці виконуються без переінтонування, у первісному вигляді, як зафіксували їх перші переселенці.
Тепер зупинимось на одному надзвичайно важливому, з нашого погляду, моменті - інтеграції культури. Розвиток духовної культури невіддільний від змісту, характеру соціально-економічного та політичного устрою суспільства, розвитку виробничих сил. Саме зростання останніх й веде до зближення народів і розвою їх національних культур.
Нині дуже широко побутує термін "взаємодія", як внутрішня основа розвитку національних культур. Саме ця категорія набирає методологічного принципу, який включає до себе такі поняття, як: взаємовплив, взаємозбагачення, взаємозв'язки, збагачення, що є родовими до цієї категорії, однак вужчі за неї, доповнюють, уточнюють, фіксують відносини поміж культурами, конкретизують останні. Це положення слід розглядати всебічно, без зміщення акцентів на користь тієї чи іншої національної культури взагалі і хореографії зокрема. На жаль, у роботах російських радянських авторів щодо історичного розвитку народного танцю така тенденція простежується. Усе, що було до Київської Русі та за періоду її розквіту, трактується ними як золота скарбниця російської хореографії. Зрозуміло, що ця тема потребує окремого дослідження. Тут ми тільки відзначимо, що з приходом на терени України-Руси від Візантії православ'я, письменства та, разом з ними, високої культури, яка, поєднавшись із найбільш прогресивними язичницькими обрядами, звичаями, традиціями, дала поштовх до розпитку мистецтв у подальшому. Саме з Півдня поступово, упродовж кількох сторіч, цей процес розгортався на територію нинішньої Білорусі та Роси. Незважаючи на феодальну роздрібненість, зберігались економічні зв'язки, єдність матеріальної і духовної культури східних слов'ян. З Києва поширювались на Північ жіночі скляні прикраси, браслети, бронзові хрести-енколпіони, червоноглиняні - "амфорки київського типу" і т.ін. Значного поширення у Києві набули емалева справа та інші ремесла. Златоковалі Понеменья перейняли у київських майстрів ливарний спосіб виготовлення пустотілих виробів. Полоцька Софія повторює повністю Київську як у назві, плані, так і в фресковому живописі, а полоцька скляна мозаїка - копія чернігівських взірців і т.д. Музика, пісня, танець також поступово просувались на Північ, а не навпаки, як це намагались стверджувати у період панування великого гасла "ми - радянський народ!".Саме це ми простежуємо і у взаємовпливах української та білоруської хореографії. Багато білоруських танців (особливо обрядових) схожі за тематичними ознаками з українськими. Хороводи, зазвичай, складаються з тих же інградієнтів: "Перепілка", "Воробей", "Голубка", а цілий ряд інших танців мають однакову назву, хоч і різняться характером і манерою виконання від однойменних українських. Танцюють у Білорусі і "Гопак", і "Козачок", і "Казак", і "Падушечку".
В означених вище танцях зберігається характерна риса, притаманна білоруській танцювальній побутовій лексиці та композиції - повторення рухів та фігур, що й відрізняє їх від українських з такою ж назвою. Окрім того, у них нема широти й розмаху, віртуозних стрибків - рухи білоруського танцю партерні за характером і не крупні за малюнком - недарма ж, визначаючи характер танцю, білоруси використовують вислови: "задріботів", "замельчив" ногами.