Найдавніші земні цивілізації

Завдяки розмаїттю культових напрямків з III ст. до н. е. розпочинається активне будівництво храмових споруд, їх вирубували у скелях, зводили в наземний спосіб; стіни прикрашали розписами і скульптурними рельєфами, що розповідали про життя богів і людей. Життя богів уявлялося таким самим, як життя людей.

Усі вищі божества і боги — це вчителі, а вчитель в Індії був дуже поважаною особою. До нього зверталися з молитвою, в якій була хвала йому. Поряд з богами з'являються вищі істоти — Бодхисат-ви, тобто суб'єкти, які досягли вищого рівня досконалості й могутністю допомагають людям у духовних і світських справах. Це один з різновидів і уособлень Будди. Найяскравіше це реалізовано у традиціях ламаїзму на Тибеті.

Із середини VI ст. відбулося різке розмежування на сільське і міське населення; міста стали провідними осередками розвитку культури. Тут зосереджувалися ремісники провідних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації, що давало їм змогу виконувати великі за обсягом і значущістю роботи, наприклад колону Чандрахупти II у Делі з нержавіючого заліза; велику бронзову статую Будди в Султанганджі. Розвиненою була також банківська діяльність.

З усіх мистецтв найбільшого розвитку дістала скульптура; вона тісно пов'язана з архітектурою. До вироблення канону художники віддають перевагу портретним зображенням. Навіть робилися спроби психологічного вирішення і розкриття характеристики особистості. Високого рівня майстерності з IV ст. досягає Адхарська школа. Тут перевагу віддавали ліпленій скульптурі, опісля фігури розписувались. Із завоюванням західних областей Олександром Македонським помітними стали античні впливи: фігури вдягають у гіматій, але при цьому втрачається індивідуалізація рис, з'являється штучність у трактуваннях фігур; у зображеннях Будди утверджується канонічно-традиційний образ. Це відбувається в період переходу від старої ери до нової.

У розмаїтому суспільстві, яке утворилося в Індії на початку нової ери, завдяки глибинним творчим процесам починається розквіт авторської лірики і драматургії. Найпопулярнішим став поет Калідаса (IV—V ст.). У кращих традиціях епічного жанру, який він продовжив у поемі "Рід Рагху", у поетичній формі розповідається про Раму та його життєвий шлях, царський рід виводиться як доброчинні ідеальні правителі (існує думка, що автор в

основу сюжету поклав діяльність династії Гуптів). Цей поет написав також багато ліричних і драматичних творів, позначених філософськими роздумами про кохання, почуття героїв, зв'язок людини з природою. До класики староіндійської літератури цього жанру належать поема "Хмара-вісник" і драма "Шакунтала", особливо шановані читачами.Поряд з офіційною придворною літературою розвивалася світська, яка досить скептично ставилась до релігійного аскетизму. Так, у повістях Дандіна (VI—VII ст.) описуються любовні походеньки відлюдників, буддійських монахів та інших священиків. Багато уваги приділяється опису жіночих принад ("Походеньки десяти принців"). Літературно-поетичним творам стають притаманні вишуканість форми, що висвітлено у трактаті "Зеркало поезії", де викладаються уявлення того часу про необхідні якості поетичного твору, про тонкощі літературних прийомів і стилів. З аналізу літературних творів і теоретичних постулатів випливає, що поезія того часу призначалася для декламації.

Культура Китаю — одна з найстаріших на Далекому Сході. Вона налічує близько семи тисячоліть. Державне утворення виникло на базі родового ладу. Міста держави виникають на початку II тис. до н. е. У середині II тис. до н. е. утворюється ієрогліфічне письмо. У IV—III тис. до н. е. у районі річки Хуанхе виконуються великі іригаційні роботи; упорядковується централізована система державного управління; виробляється законодавча база. Скасовуються спадкові титули, ранги надаються за заслуги перед державою, і лише вони дають право посідати адміністративні пости, мати землю і рабів. Було узаконено заставу і скупку землі. Ці революційні перетворення в середині IV ст. до н. е. здійснив міністр Шан Ян. Проведені ним реформи не влаштовували багатьох у суспільстві, особливо родовитих, але навіть після його смерті в 341 р. до н. е. вони діяли ще протягом 100 років.

Жорстокі утиски нижчих соціальних груп селян і ремісників призводили до частих повстань. У 202 р. до н. е. виходець із родових общинників Лю Бан очолив повстання, вийшов переможцем і був проголошений імператором династії Хан, яка й проіснувала 400 років. Цей період став одним із вищих культурних надбань Стародавнього Китаю. Лю Бан проголосив конфуціанство державною ідеологією, яка й протрималась аж до 1911 р. Провідні його тези: звичай, ритуал, мораль — вищі від закону.

У зв'язку з розшаруванням суспільства та великою кількістю адміністративно-управлінського персоналу починають формуватися великі міські осередки. Міста будуються на великих територіях, з широкими вулицями (за окремими відомостями, ними могли проїхати 9 колісниць). У містах розвиваються ремесла і мистецтва, зокрема архітектура. Палацова архітектура має монументальний характер, їй притаманні високі міцні стіни, які виконували також оборонні функції. Палацові комплекси складались із з'єднаних дерев'яних будинків, критих червоною черепицею із загнутими кутами (вважалося, що нечиста сила, яка впаде на покрівлю, скотиться з неї і знову полетить на небо). Палацові споруди оточувалися садами. Платформи, на яких зводились будинки, облицьовувались каменем, дерев'яні елементи покривались червоним лаком. Серед культових споруд вирізнялися пагоди, які зводилися на узвишшях, в оточенні зелених насаджень. Найвідомішою є пагода Даньята — велика пагода диких гусей у Сіані (652—704 pp.), що досягає 60 метрів заввишки. Загальна забудова була двоповерховою, місто обносили стіною з воротами, які на ніч зачиняли.