Саморегуляція моральної діяльності

На визначеному рівні соціально-психологічної зрілості особистості в результаті співвідношення власних властивостей з мотивами діяльності в структурі самосвідомості вичленовується зміст Я, який становиться для неї важливою умовою самореалізації [2,130]. Усвідомлення своєї моральної цінності — це, передусім, осмислення ієрархії цілей-мотивів і результатів життєдіяльності (окремих вчинків, прожитого дня, способу життя). Це — рішення ряду складних “завдань особистого змісту”, причому “необхідна особлива внутрішня робота, щоб вирішити таке завдання і, можливо, відкинути від себе те, що відкрилось” [8,98]. Одним з найбільш відповідальних і складних завдань є визначення морального змісту всього свого життя, виходячи з провідних ціннісних орієнтацій і стратегічної мети як граничних основ вибору способу життя. Зміст життя нерідко знаходиться в тяжких моральних пошуках (як і заради чого жити), в переборенні суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної життєдіяльності, суб’єктивними задумами і об’єктивними підсумками, істинними і помилковими поглядами.

Певною мірою цінність конкретної особистості обумовлена тим, у чому вона вбачає головний зміст людського існування і як реалізує свою концепцію життя. Помилкові переконання і задуми, які суперечать інтересам прогресивних сил суспільства, псують суб’єктивний зміст і об’єктивне значення життя даного індивіда, а помилкове рішення життєво важливих проблем перекручує його мету. Неправильний вибір життєвого шляху на основі помилок призводить до гіркого розчарування у собі і в житті, до пошуків утіхи в нових ілюзіях і міфах.

Необхідність у розумінні змісту життя виступає як проблема оцінки власного існування, рано чи пізно постає перед людиною, оскільки “розуміння змісту свого життя є необхідною умовою її нормального функціонування, тобто концентрації всіх здібностей, максимального їх використання” [149,108].

Спонукально-мотиваційна стадія моральної саморегуляції закінчується прийняттям рішення, яке безпосередньо підводить до її виконуючої стадії. У рішеннях доброзичливий намір виступає у формі конкретного плану, в якому свідома мета, як закон, визначає спосіб і характер дій людини, підкорюючи їй свою добру волю. Оскільки, на даному етапі мети вчинку визначена, то встановлюється раціональний вибір найбільш доцільних засобів для її реалізації з урахуванням внутрішніх і зовнішніх умов. Прийняття оптимального рішення передбачає сполучення репродуктивного і конструктивного, стереотипного і тактичного підходів до використання суспільного і особистого морального досвіду. Прийняття і виконання рішення виступає як кульмінаційний момент морального вибору, визначальний напрям моральної активності , її наслідків для інших і самого суб’єкта. Не у кожного вистачає рішучості, сміливості покласти на себе тягар відповідальності за прийняте рішення, перебороти психологічний бар’єр, пов’язаний з своєчасним переходом від наміру до вчинку. При цьому особливого значення набуває моральна установка як вираження готовності суб’єкта реалізувати у вчинках свої переконання і рішення, спираючись на власний моральний досвід.

Рівень моральної активності особистості значною мірою залежить від глибини, стійкості і дієвості її установок. Щоб зробити добро, треба ще зуміти самостійно діяти до кінця, відкинувши сумніви і вагання, цілком покладаючись на свою моральну правоту і не боячись ризику. У такому випадку “моральний вибір є не просто вибір вчинку, але, насамперед, і головним чином вибір себе як особистості”[12,125]. На перехідних етапах життя доводиться приймати кардинальне рішення, яке визначатиме весь подальший життєвий шлях, на відміну від тактичних планів, які слугують засобом реалізації стратегічних “цільових програм” у конкретних вчинках.Саморегуляція моральної діяльності неможлива без самоконтролю як на спонукальній, так і ,особливо, на виконавчій її стадії. Суть і значення самоконтролю над поведінкою людини в етиці трактуються по-різному. Екзистенціалісти осуджують соціальний контроль як форму примусу і пригнічення моральної свободи особистості, заперечують також необхідність самоконтролю, який обмежує спонтанну самореалізацію її Я. Соціобіхевіористи (Дж. Мід, Б. Скіннер, Т. Шібутані та ін.), признаючи важливе значення самоконтролю у поведінці особистості, разом з тим зводять його лише до різновиду соціального контролю, який розглядається формально і позаісторично. Марксистська етика виходить з того, що моральний самоконтроль формується на основі прямого і непрямого суспільного регулювання і контролювання поведінки людини за допомогою власних моральних і позаморальних засобів. У процесі розвитку суспільства в міру переходу від жорсткого “динамічного” контролю над вчинками індивідів до все більш гнучкого “статистичного” соціального контролю зростає значення інтравертних механізмів самоконтролю.

Специфіка морального самоконтролю в етичній і психологічній літературі розкрита недостатньо. У “Словнику з етики” самоконтроль визначається як “самостійне регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонукань за допомогою упереджень, почуттів, звичок, самооцінки” [156,303]. Та по-перше, моральна саморегуляція не зводиться лише до самоконтролю, а по-друге, з визначення незрозуміло, у чому полягає його особлива роль у регулюванні поведінки особистості. На наш погляд, основна функція самоконтролю полягає у забезпеченні максимальної відповідності результатів моральної діяльності переконанням і намірам особистості. Це досягається, з одного боку, перевіркою правильності (моральної цінності) прийнятих рішень і здійснюваних вчинків на основі совісті, а з другого — запобіганням і практичним виправленням виявлених помилок (відхилень від норми-мети).