Саморегуляція моральної діяльності

З іншого боку, не лише мета є суб'єктивним стимулом наших моральних акцій. Почуття і нахили, переконання і потяги, бажання і звички прямо чи побічно спонукають нас до різних вчинків, наповнюючи їх конкретним моральним змістом, додаючи їм своєрідну форму. Лише найбільш примітивні рівні мотивації характеризуються синкретичною нерозчленованістю мотиву і мети. На зрілому ступені моральної діяльності перенос мотиву на найближчу мету відбувається в тій мірі, в якій окремий вчинок здобуває для особистості безпосередню самоцінність. У більшості ж випадків вчинок відбувається не заради нього самого.

Шляхи усвідомлення результату наших дій неоднозначні: варто відділити ціленаполягання як його уявне передбачення від передчуття, як інтуїтивного здогаду про нього, в ім'я досягнення вагомішої мети, яка виступає як мотиви, що морально обґрунтовують і спрямовують його.

Моральний мотив — специфічний внутрішній двигун моральної саморегуляції особистості. Психологи розглядають мотив як об'єкт, що стимулює діяльність суб'єкта для задоволення визначеної потреби (А.Н. Леонтьєв), як вербалізацію мети і програми діяльності її здійснення (К. Обухівский), як суб'єктивне спонукання до цілеспрямованих дій у конкретній ситуації (В.Т. Асєєв, Б.С. Мерлін, С.Г. Москвичов, А.В. Петровський, Г.П. Предвічний). У першому випадку мотив ототожнюється з будь-яким стимулом, у другому не проводиться розходження між мотивом, наміром і рішенням. Більш прийнятним вважається визначення мотиву як ідеальної спонукальної причини дій людини, в основі якої лежать її потреби, інтереси, нормативно-ціннісні установки. Мотив стає морально значущим, оскільки слугує суб'єктивним стимулом і підставою для вчинку, виражаючи відношення людини до інтересів інших, суспільства в цілому з позицій добра і обов’язку.Особистість — свідомий автор і невтомний творець моральної мети і мотивів, у яких виражається осмислене ставлення до чужого і власного блага і, за які вона несе відповідальність перед суспільством і собою. У цьому аспекті її самосвідомість виступає як мотивація моральної діяльності, а моральна мотивація — як спосіб функціонування останньої.

Іноді стверджують, що особистість не відповідає за свої мотиви, оскільки вони можуть виникати мимоволі і залишаються морально нейтральними, доки не втіляться у вчинки. З цим погодитися не можна, тому що, по-перше, спонуки до вчинків трансформуються в добрі чи злі наміри, стаючи результатом усвідомленого вибору; по-друге, потенційно мотив аморальний, якщо спонукає заподіяти прямий чи непрямий збиток іншим, хоча в даний момент особистість утримується від його реалізації.

Мотивація моральної діяльності в етиці розглядається, з одного боку, як система моральних спонукань особистості, різних за своєю суспільною цінністю, з іншого боку — як духовний акт і процес ціннісного вибору найбільш значущих мотивів — суб'єктивних основ для ухвалення рішення. Моральний рівень мотивації зумовлений як ціннісною орієнтацією особистості, так і ситуацією вибору. “Мотив є підсумок самовизначення суб'єкта в найскладнішій структурі завдання” [1,226]. Ситуативне поводження часто виявляє розрив між абстрактними ціннісними установками і конкретними мотивами вчинків. У подібних випадках особистість намагається замаскувати справжні мотиви під загальновизнані моральні цінності. Навпаки, високий рівень моральної мотивації характеризується стійкою єдністю моральних переконань і лінії поводження за будь-яких життєвих обставин.

Як правило, вчинки людини полімотивовані, є результатом чи взаємодією протиборства ряду внутрішніх спонукань. Виходячи з пріоритету суспільних інтересів перед частковими, моральна самосвідомість особистості субординує мотиви її поводження. Важливо, яке справжнє місце того чи іншого спонукання в ієрархії мотивів, у якому взаємовідношенні воно знаходиться з всіма іншими і, яка домінуюча тенденція в системі мотивації даної особистості. У визначених умовах корінні інтереси суспільства у самосвідомості людей можуть приймати форму виключно особистих мотивів, а егоїстичні спонукання здобувають видимість суспільних. При цьому мораль прогресивна, поважаючи (але не абсолютизуючи) суверенність внутрішнього світу особистості, виправдовує і підтримує її прагнення до індивідуального блага, оскільки воно не суперечить загальному благу, не здійснюється за рахунок інтересів інших. Визначальними при правильному моральному виборі залишаються мотиви добра, справедливості, обов’язку, в основі яких лежать прогресивні інтереси суспільства. У конфліктних ситуаціях спонукання, що виражають вузько егоїстичні інтереси, повинні б поступатися і підкорятися більш широким суспільним мотивам.

Іноді виділяють власне моральні мотиви, що спонукають особистість до доброчинності як самоцілі, виходячи з моральних потреб і переконань (Г.Н.Гумницький, Н.Д.Зотов, В.Н. Шердаков та ін.). До таких мотивів відносять лише просоціальні й альтруїстичні спонукання, веління, обов’язки совісті. Мотиви ж вчинків, прямо або побічно спрямованих на досягнення особистого блага, (турбота про власне щастя, гармонійний розвиток, достоїнство, авторитети), є утилітарними, а вважаються позаморальними. Справедливо підкреслюючи безкорисливий характер вищих моральних спонукань, названі автори трактують цю їхню особливість як повну незацікавленість суб'єкта в наслідках вчинку для себе самого на противагу егоїстично-розрахунковому прагненню до особистого зиску.