Саморегуляція моральної діяльності

У соціології і психології, у фізіології і кібернетиці утвердилося уявлення про людину як найскладнішу відкриту й автономну, самоусвідомлювану і самокеровану мікросистему, органічно включену в суспільну макросистему як її головний активний компонент, що і перебуває в постійній взаємодії з нею.

Таке розуміння людини виключає як абсолютизацію в неї духовного фактора, що споконвічно визначає її активність незалежно від соціального середовища, так і зведення людської поведінки до сукупності змушених реакцій на зовнішні стимули. Керування людини собою є діалектичною єдністю свідомого і несвідомого, у якому пріоритет належить самосвідомості. Поза самосвідомістю неможливі ні самоконтроль, ні керування власними вчинками, хоча ступінь самоврядності неоднаковий у різні періоди суспільного й індивідуального розвитку. Твердження про те, що воля передує самосвідомості, виступаючи лише як умова і тло для її прояву, є помилкою. Помилкова вже сама постановка питання, тому що воля і самосвідомість взаємозумовлені, взаємопроникають, виникаючи і розвиваючись як сторони цілісної свідомої, вільної діяльності людини.

Першоджерела моральної активності не закладені апріорно всередині особистості, а знаходяться в суспільстві, що формує в ній моральні потреби і здібності, спонукаючи до різних форм взаємодії з іншими індивідами і групами у рамках визначеної системи норм і цінностей. Однак особистість — це не пасивний об'єкт, керований ззовні за допомогою команд і санкцій, а свідомий суб'єкт, що керує собою на основі самоспонук. Її поводження безпосередньо зумовлене суб'єктивними причинами, що здобувають відносну самостійність, діючи в міру внутрішньої необхідності.

Моральна сутність не задана особистості з самого початку (неотомізм, персоналізм) і не є продуктом "справжнього" існування, самоконструювання (екзистенціалізм), а формується і проявляється у процесі моральної діяльності, є її глибинною основою, передумовою і результатом. Містифікуючи моральну активність суб'єкта, ряд філософів розглядає самореалізацію як кінцеву мету, до якої прагне наше “унікальне Я" (Ф.Бредлі, П.Тиллих), вищу вроджену здатність і усвідомлену потребу в здійсненні “ідеалізованого Я" (А.Маслоу, Г.Оллпорт), творче творення своєї ''екзистенції” за допомогою вільного самовибору (Ж.-П. Сартр, С. де Бовуар), самоактуалізацію у “продуктивній любові” до ближнього (Е.Фромм).

Моральна самореалізація особистості, об'єктивація її соціальної сутності у вчинках, у всьому способі життя обмежена рамками суспільних і індивідуальних можливостей і потреб. Не всяка діяльність людини є її моральною самоактуалізацією, а лише та, у якій вона вільно визначає і стверджує свої моральні потреби і здібності, принципи й ідеали, тобто активна самодіяльність, спрямована на самостійну реалізацію суспільно і особисто значущих цілей і завдань.

У моральній діяльності відбувається усвідомлене самовиявлення і саморозкриття моральних потенцій особистості — її схильності і бажання, готовності й уміння добровільно і безкорисливо робити добро. Людська потреба "виявити себе — знати, що це зробив я” [11,192], є однією з фундаментальних.

Самореалізація тісно пов’язана із самоствердженням особистості, але не зводиться до нього. Одні автори наводять розходження між цими поняттями (С.Л.Березин,Є.Ф.Майорова, Н.І.Шаталова), інші ж ототожнюють їх (Д.І.Антропова, Н.М.Бережной, Б.І.Кабрін, Д.Н.Коган, В.А.Мальцев, В.Ф.Сафін). Самовизначення, самовираження, самоствердження особистості в суспільстві можливі тільки через "опредметнення" нею своєї соціальної сутності на практиці у спілкуванні. Саме предметно-практична діяльність є самоствердженням людини як свідомої родової істоти. Людина стверджує свою моральну цінність у світі й в особистій свідомості, лише реалізуючи власне Я за допомогою моральної діяльності. Якщо спонуканнями до моральної самореалізації суб'єкта є обов'язок, совість, почуття гідності, то безпосередніми мотивами морального самоствердження слугують почуття честі, прагнення забезпечити і підвищити свій позитивний моральний статус перед громадською думкою, залишити добрий слід у реальному житті і пам'яті нащадків. Виступаючи як одна з форм і результат реалізації людиною своїх моральних потенцій, самоствердження може перетворитися й у самоціль. Подібно самореалізації в цілому, воно виражає соціальну сутність особистості більш повно чи частково, адекватно чи перекручено. У одних конкретно-історичних умовах способом виявлення і утвердження особистістю своєї сутності стає творча праця, соціальна активність, взаємодопомога, а в інших — корисливість, конкуренція, кар'єризм, насильство.Моральний розвиток особистості виступає у єдності й боротьбі самоствердження і самозаперечення. Ідеально і реально стверджуючи в собі добрі початки, ми зберігаємо і утверджуємо своє моральне Я, одночасно критично переглядаючи і відкидаючи минулі погляди, що стали неприйнятними для нас, переборюючи погані звички, риси характеру. Взаємодія з іншими людьми не є абсолютним запереченням моєї моральної сутності, як вважають екзистенціалісти. "Заперечується лише моє наявне буття, завершеність, кінцівка. Моя дія в якомусь аспекті заперечує мене, а в якомусь перетворює, виявляє і реалізує” [14,344].