Особистість С.Дягілєва та його роль у пропаганді російського мистецтва

5.1. МЕЦЕНАТИ ТА КРЕДИТОРИ ДЯГІЛЄВАПідготовчі роботи над всіма постановками зажадали великих інвестицій меценатів.Без сумніву все фінансування Дягілєва йшло від різних імпресаріо. Неспокій про свої гроші – це свого роду торгова марка всіх багатих людей, і коли мова заходила про фінансування Дягілєвських постановок, то тут меценати були особливо обережні. Як писав біограф принцеси Едмонд де Поліньяк, "вона була основним фінансистом Дягілєва під час усього його життєвого шляху і до самої смерті 1929 року, незважаючи навіть на те, що кількість, вкладених нею грошей, досі залишається невідомою. У першому десятиріччі вона вносила великі суми до бюджету Дягілєва, і режисерську частину вона повністю залишала за Дягілєвим”. Пізніше принцеса Едмонд де Поліньяк фінансувала особливі постановки, але це ні в якої мірі не заважало загальним впливам. Враховуючи свою постійну участь в постановках, принцеса не пропускала жодну подію, влаштовану Дягілєвим. Місія Серт, ще одна подруга Дягілєва, допомогла антрепренеру в складну хвилину. Відомо випадок, коли актори відмовлялися починати спектакль через те, що Дягілєв не виплатив їм всю зарплату, але на допомогу Сергієві прийшла Місія Серт, яка і подарувала Дягілєву банкнот розміром в тисячу французьких франків. Також серед основних меценатів були Ага Ханс, графиня Греффулс, леді Кунардс, а також інші шанувальники мистецтва. Однак, їх участь у фінансуванні була не випадкова. По-перше, меценати робили цю добродійність з розрахунку престижу (престижно було фінансувати російські балетні сезони). По-друге, великий вплив надавали друзі меценатів, які переконували своїх багатих знайомих фінансувати спектаклі, тим самим, отримуючи як для себе, так і для своїх друзів зарезервовані ложі на всі спектаклі сезону. А по-третє, завжди можна було по закінченні спектакля зробити вечірку, де для них спеціально виступали б ведучі актори.

Маркіза Ріпон і графиня Греффюль крім вкладення своїх грошей, також мали великий вплив на адміністраторів багатьох музичних театрів у всьому світі, тому дружба з цими дамами була особливо важлива для Дягілєва. Важливою людиною в житті трупи стала леді Ріпон, яка мала владу в Ковен Гардене, оскільки її чоловік був членом попечительскої ради Ковен Гардене. Графиня Греффюль також була важливою персоною. У 1910 році вона змогла переконати Отто Кана, голову правління Метрополітан Опера у важливості співпраці з Дягілєвим. Бажання Метрополітан працювати з Дягілєвим в 1910 році було особливо важливо для російського антрепренера, оскільки переговори про гастролі в театрі Гатті-Касацца зайшли в тупик. Незважаючи на те, що багато спроб графині Греффюль допомогти дягілєвським сезонам були не дуже успішні, вона зіграла важливу роль як меценат в складні післявоєнні роки. Приватні вкладники дягілєвської антрепризи або не могли, або не хотіли постійно допомагати російським сезонам, а патронаж став хорошим шляхом до сприятливого суспільного положення, та до художніх інститутів і провідних театральних менеджерів.

Сезон 1910 року, що проходив в Паріс Опера, підтвердив іноземним імпресаріо стійкість Дягілєва. Маючи в репертуарі сім балетів, він ще раз довів свій геній організатора. Крім того, що Дягілєв повторив успіх минулого сезону, він також довів, що успішний розвиток його сезонів може проходити навіть без величезної кількості кредиторів. Однак Аструк передбачив, що прибутки цього дягілєвського сезону скоротяться. Так і сталося. Вони впали більш ніж на сто тисяч франків. Якщо в минулому сезоні прибутки становили 522 000 франків, то вже в 1911 році прибуток становив 398 887 франків. Але, незважаючи на спад прибутків, Дягілєв зумів покрити всі витрати сезону 1910 року. А сума була не маленька – 1 210 000 франків. Різниця між прибутками і витратами була погашена завдяки сезонам, які пройшли у Берліні та Брюсселі, що проводилися до укладання контракту з паризьким театром, а також виставам, зіграними за декілька тижнів до закінчення контракту. Також деяка фінансова допомога прийшла з Росії. Дягілєву допомагали Сава Морозов, М.А. Калашникова, Микола Безобразов. Віктор Дандре під свої гарантії брав кредит для Дягілєва з російського Банку Societe Mutuel Credit. З Франції – фінансово підтримували графиня Шевіні, графиня Беарн, а також Маркіз де Танай, які стали ще в Петербурзі "головними фінансистами дягілєвської антрепризи".Враховуючи необхідність в постійному патронажі антрепризи, Дягілєв в 1910 році наймає помічника, який і став партнером Дягілєва в цій справі, його ім'я - барон Дмитро Ганзбург. Саме барон і займався пошуком надійних меценатів. Ганзбург, який з мистецтвом не мав нічого спільного, мав пряме відношення до однієї з самих великих єврейських груп – Групи банківських магнатів Російської імперії. Маючи свій підрозділ в Парижі, а також певні зв'язки в Гамбурзі, Берліні і Франкфурте, The House of Gunsburg (Банк Ганзбурга) мав високий рейтинг в банківському світі. Ганзбург інвестував, щонайменше, 2 000 рублів в дягілєвські сезони 1909 року, і, будучи на місці адміністратора, він виписував чеки на неабиякі суми і сплачував багато витрат. У 1913 році Ганзбург стає основним кредитором Дягілєва. Дмитро вкладає 12 500 франків. Дягілєв цінив барона за його фінансове положення і за благородне чесне ім'я його сім'ї. Ганзбург був гарантом надійності іншим кредиторам, які позичали гроші Дягілєву.

Незважаючи на ту кількість меценатів, які були у Дягілєва, економічні потреби його балету треба було систематизувати.

На західному ринку приватна трупа, прагнучи зайняти надійне місце на сцені Імператорського театру, може вижити тільки як антреприза, яка займається створенням багатонаціональних опер. Переговори Дягілєва з менеджерами провідних оперних театрів в період квітень-грудень 1910 року стали основою у створенні Російських Балетних Сезонів. Результат цих переговорів – твердий фінансовий грунт для постійної трупи. У кінці липня і на початку серпня були укладені найбільш сприятливі контракти з Метрополітан Опера у Нью-Йорку (директор Джуліо Гатті-Касацца) і з менеджером оперної трупи театру Томаса Бічама у Лондоні (директор Томас Квінлан). Через п'ять місяців подібний контракт було укладено з Парадоссі і Кансеглі і театром Колон в Буенос-Айресі. Всі ці три договори, в яких Аструк грав роль посередника для Дягілєва, і стали основою для тривалої роботи протягом сезонів 1911-1912 і 1912-1913 рр. Продюсери цих театрів знали глядацькі вимоги, а як театральні агенти – вони замкнули на собі ланцюжок вигідних концертних турів. Якщо театр Бічама був найпрестижнішим музичним театром в Лондоні, а також прикладом для англійського музичного світу, то такий оперний театр як Teatro Colon встановлював в Бразілії і регіоні River Plate в Південній Америці свої закони розвитку музичного мистецтва.