Стисла історія розвитку українських банків
Усього до кінця 1923 року в Україні діяли 5 банків (Укрінбанк з 24 відділеннями в Україні і 1 у Москві, Укрсільбанк, Харківський і Одеський комунальні банки, Київський губернський комерційний банк), 3 ломбарди, 9 губернських товариств сільхозкредитів, 17 товариств взаємного кредиту, а також філії Держбанку СРСР та інших банків загальносоюзного призначення.
В усіх губернських та у значній частині повітових міст існували відділення, агентства і комісіонерства загальносоюзних і всеукраїнських банків. На відміну від Росії, де Москва стала центром банківської справи республіки і всього Радянського Союзу (Ленінград був на другому місці за вагомістю, але безнадійно відставав від столиці), кредитні установи в Україні розташувались більш рівномірно. Дещо виділялися їх концентрацією Харків (5 всеукраїнських контор, 1 міський банк, 3 товариства взаємного кредиту, 1 товариство сільськогосподарського кредиту та ін.), Київ, Одеса.У цілому у середині 1920-х років кредитно-банківська мережа України склалася кількісно та якісно. Український кредитний капітал, як і колись, концентрувався в системі сільськогосподарської, промислової і споживчої кооперації, сфері приватновласницької позичкової справи. В Україні, як і в цілому у СРСР, державні банки обслуговували головним чином державний сектор і частково кооперацію. Кооперативні кредитні установи – кооперацію і, меншою мірою, держсектор. Середня і дрібна буржуазія міста могла розраховувати винятково на власні сили. Тільки в міських банках приватні підприємці могли розраховувати на певну підтримку. У Київському банку на їх частку припадало 3,52 % обліково-позичкових (в основному облікових) операцій, в Одеському – 7,4 %, Харківському – тільки 0,2 %. У більшості російських комунальних банків частка операції з приватним сектором була значно вищою.
У другій половині 1928 р. Держбанк СРСР став наполегливо домагатися ліквідації Центрального сільхозбанку СРСР, обмеження повноважень республіканських сільхозбанків, створення прямого зв’язку Держбанку з місцевими кооперативними банками. А діяльність сільськогосподарських кооперативних органів пропонував звести лише до довгострокового кредитування. Держбанк підтримав його “патрон” – Наркоматом фінансів СРСР, що, в свою чергу, послідовно впроваджував у життя рішення ЦВК СРСР про подальшу централізацію планового керівництва кредитною системою Радянського Союзу.
Реальна ліквідація залишків автономії української кредитної справи розпочалася на рубежі 20-30-х років, коли внаслідок заборони на приватне підприємництво у промисловості, транспорті і торгівлі припинили існування товариства взаємного кредиту.
У 1936 р. Всеукраїнський кооперативний банк був об’єднаний з Всесоюзним банком фінансування капітального будівництва і кооперації у Всесоюзний банк фінансування капітального будівництва і кооперації (Торгбанк), а мережа філій українського банку увійшла до всесоюзної.
До другої половини 60-х рр. Україна не мала автономної кредитно-банківської системи. Тут були філії Держбанку СРСР, Будбанку СРСР і трудові ощадкаси.
Мережа установ Держбанку в Україні зростала до 1975 р. У 1970 р. тут було 652 філії, а у 1975 – 678. Після цього почалося скорочення і у 1980 р. функціонувало тільки 663 установи Держбанку.
З січня 1989 р. у республіці починається створення комерційних і кооперативних банків. Вони, як правило, копіювали в нових умовах свій прообраз – державні комерційні банки 20-х рр. у Росії. Їх засновниками ставали державні установи і підприємства, кооперативні організації, профспілки та ін. 24 січня 1989 р. у Києві був заснований інвестиційний банк – перший комерційний банк.
Перший кооперативний банк був відкритий у Феодосії. Тут 24 листопада 1988 р. з’явився банк “Таврія”. До кінця 1989 р. у республіці діяло вже 12 комерційних і 5 кооперативних банків.
Стихійно (але закономірно) найбільшим фінансовим центром України став Київ. Навесні 1990 р. у столиці функціонувало 5 комерційних і 3 кооперативних банки.
На 20 червня 1990 р. на території України було офіційно зареєстровано 25 банків (17 акціонерних комерційних і 8 кооперативних). Вони розташувались вкрай нерівномірно та оперували обмеженими капіталами. Статутні капітали кооперативних банків коливалися від 0,5 млн. до 15 млн. карбованців. Вони знаходилися в Києві, Західній та Південно-Східній Україні, в Криму.
У першій половині 1990 року в Україні поступово формується дворівнева банківська система: НБУ був стрижнем усієї банківської структури, центральним емісійним резервним банком і підкорявся лише Верховній Раді УРСР. У той же час він був складовою частиною союзної резервної системи.