Стисла історія розвитку українських банків
Починаючи з першої половини ХІХ ст., в Україні почали здійснюватися біржові операції і використовуватися широкі форми кредитування, що було пов’язано, передусім, з розвитком ярмаркової торгівлі. Значним банківським центром, що, окрім усього іншого, здійснював операції на ярмарках, став Бердичів. Через свої 8 банківських будинків він мав зв’язки з банківськими будинками Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції банкіри з Бердичева здійснювали на Контрактовому ярмарку у Києві. У 1835-1844 рр. вони привезли туди 500-600 тис. крб. сріблом, а в 1845-1849 рр. – більш 1 млн. крб.
Розвитку банків сприяло загальне зростання торгівлі, особливо через чорноморські та азовські порти, більшість яких знаходилась на території України. Позитивну роль при цьому відіграла зовнішньоторговельна політика царського уряду і надання цим портам деяких виняткових привілеїв. Наприклад, царським маніфестом від 10 травня 1817 р. Одесі було “даровано” на 30 років порто-франко. Унаслідок цього Одеса стала місцем зосередження іноземних товарів, що спрямовувалися звідси не тільки у Великобританію, Україну, але і в Польщу, транзитом – в Австрійську імперію, а через Кавказ – у Персію. В Одесі виникли великі банківські будинки, діяльність яких охоплювала все узбережжя Чорного та Азовського морів.
Кредитно-розрахункові установи поступово ставали невід’ємною частиною господарського життя України. Їх головне призначення у дореформений період (1861 р.) полягало в підтримці панського господарства. Дворянський банк та інші кредитні установи (“сохранная казна”, “приказы общественного призрения”) надавали позики під заставу маєтків. Іншою важливою рисою дореформеної банківської системи було те, що держава тримала у своїх руках монополію на використання грошових накопичень. Усе це не відповідало інтересам індустріального розвитку країни. Тому з припиненням видачі позик під заставу маєтків (1859 р.) почалася ліквідація кредитних установ. Однак, створюючи нову банківську систему, царський уряд не бажав втрачати провідних позицій у банківсько-кредитній справі. Заснованому у 1860 р. Державному банку були надані, окрім права здійснювати звичайні комерційні операції, й інші важливі функції. Це призвело до того, що разом з Міністерством фінансів Державний банк з цілою мережею своїх контор і відділень на периферії мав вирішальний вплив на діяльність інших банків.
Створення індустріальної банківської системи в Україні почалося саме з контор Державного банку Російської імперії.
Велика фабрично-заводська промисловість у 1860-і роки у дев’ятьох українських губерніях була практично відсутня. Основні прибутки давало хліборобство і скотарство, продукти яких знаходили широкий збут у нечорноземних губерніях Великоросії і в розвинених державах Західної Європи. Тому перші приватні банки в Україні найчастіше обслуговували сільське господарство.
У 1864 р. був прийнятий устав Херсонського Земельного, відкривається Земський банк Херсонської губернії в Одесі. У 1868 р. розпочав діяльність Київський приватний комерційний банк з основним капіталом у 1,0 млн. карбованців, який спочатку обслуговував торгівлю сільськогосподарськими товарами (передусім зерном і цукром). Відкриття наступного акціонерного банку довелося чекати три роки. Тільки в 1871 р. засновуються акціонерний земельний банк у Харкові і Київський промисловий банк (13 червня). 14 серпня 1872 року створюється Катеринославський комерційний банк з власним капіталом у 500 тис. крб. У цьому ж році в Одесі формується Бессарабсько-Таврійський земельний банк, що відразу розпочав діяльність зі створення мережі агентств на півдні країни.
У 1860-1870 рр. в українських губерніях діяли 5 місцевих акціонерних банків: 2 комерційних, 2 земельних і 1 промисловий.
Тимчасовий урядовий мораторій на відкриття установ акціонерних банків зупинив процес розвитку цього типу кредитних установ. Правління та акціонери не взяли на озброєння тактику створення мережі відділень і агентств, здатну забезпечити значний приплив грошових коштів.
У той же час отримали розвиток міські і приватні товариства взаємного кредиту, земські і кредитні установи різних верств населення. Таким чином, первинно обмежені вільні грошові кошти населення зосереджувалися в тих типах кредитних установ, визначальною рисою яких була замкненість і самодостатність. Виникала додаткова перешкода вільному обігу грошей з однієї місцевості в іншу, з однієї галузі в іншу.
Класичним зразком став Сільський банк графині А. Браницької, відкритий у Білій Церкві (1875 р.).У 1879 р. розпочинає діяльність Одеський обліковий банк, що мав капітал у 1,5 млн. карбованців, що виявився останнім життєздатним акціонерним банком, створеним в українських губерніях Росії в XІX ст. Діючі місцеві акціонерні банки не могли створити власної мережі філій і обмежилися роботою з клієнтами в межах міст, де розташувалися їх правління. Тільки земельні акціонерні банки (передусім Київський і Бессарабсько-Таврійський) розгорнули мережу агентств у Правобережній і Південній Україні, здійснюючи значні за своїм сукупним обсягом позичкові операції. Основним напрямом розвитку кредитної справи в Україні залишається кількісне зростання індивідуальних банкірських фірм і кредитних установ, заснованих на принципі взаємного кредитування. З 1890-х років поширюється кооперативний кредит.