Кредитні відносини та їх вплив на захист інтересів учасників і кредиторів банку

За авалювання банк бере на себе відповідальність за виконання зобов’язання будь-якою зобов’язаною за векселем особою—

акцептантом, векселедавцем, індосантом. Гарантія платежу здійснюється або у формі авалювання векселя (вексельне поручительство), або у формі письмової гарантії щодо забезпечення оплати векселя (позавексельне поручительство).

Аваль нерідко називають «вексельним поручительством», оскільки аваль і поручительство мають багато спільного. Оплачуючи вексель, аваліст набуває права регресної вимоги проти особи, за яку він надав аваль, а також проти всіх зобов’язаних за векселем осіб. Аваліст набуває права вимоги, аналогічного праву регресної вимоги у звичайному поручительстві. Кількість авалей на векселі, як і кількість поручителей за договором, не обмежується. Водночас існують суттєві відмінності аваля від поручительства: поручительство може забезпечувати лише дійсну вимогу, тоді як аваль не втрачає своєї сили через недійсність зобов’я¬зання, за яке він був наданий. Договір поруки може передбачати окремі умови, за дотримання яких настає відповідальність поручителя, тоді як зобов’язання аваліста є аналогічним зобов’язанню векселедавця (платника), тобто безумовним.Актуальним залишається питання щодо стягнення банком-кредитором коштів з рахунка поручителя або гаранта у разі невиконання боржником своїх зобов’язань. Відповідно до ст. 381 Цивільного кодексу України та ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні» без згоди власника рахунка кошти з нього можуть списуватися (стягуватися) у випадках, установлених законами України, а також за рішенням суду, господарського суду та за виконавчими написами нотаріусів. Виходить, що договір поручительства або гарантійний лист не можуть слугувати банку-кредитору підставою для примусового (безспірного, безакцептного) списання коштів із рахунків поручителя або гаранта. На нашу думку, можна погодитися з точкою зору, за якою включення до відповідного договору поручительства права кредитора на списання боргу з рахунка поручителя означає саме згоду на це останнього. Така згода може бути наперед (авансом) виражена поручителем у договорі з кредитором (гарантійному листі) і підтверджена підписами сторін. Отже, в цьому разі підстави для застосування ст. 381 Цивільного кодексу України відсутні, оскільки власник рахунка вже дав згоду на списання. Вирішенню зазначеного питання сприяє Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», яким передбачене договірне списання грошей з рахунка платника. Таке списання фізичні та юридичні особи передбачають, укладаючи договори. Право банку на здійснення договірного списання з рахунка платника за його дорученням передбачається в договорі на розрахунково-касове обслуговування або іншому договорі про надання банківських послуг.

Видаючи гарантії (поруки), банки повинні зважати на податкові вимоги. Згідно із Законом України «Про податок на додану вартість» не обкладаються зазначеним податком послуги щодо кредитних гарантій і банківських поручительств особою, що надала такі гарантії або поручительства.

Дія гарантії (поруки) закінчується із закінченням забезпеченого ними зобов’язання, зокрема у разі виконання зобов’язання позичальником. Гарантія (порука) припиняється також, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку зобов’язання не пред’явив позову до гаранта (поручителя). Зазначимо, що згідно з п. 5.3 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’я¬заних з укладанням та виконанням кредитних договорів» від 6 жовтня 1994 р. № 02—5/706 зазначений тримісячний строк не може бути змінений угодою сторін або відновлений арбітражним судом. Якщо строк виконання зобов’язання не зазначений або визначений моментом вимоги, то за відсутності іншої угоди відповідальність гаранта (поручителя) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору гарантії (поруки).

Отже, можна виснувати, що гарантійні послуги по-різному, але в цілому позитивно впливають на ресурсну позицію банку. Якщо надані гарантії (поруки) не використані, банк одержує комісійні доходи, що за інших однакових умов впливають на збіль¬шення його власного капіталу. Як доводить практика окремих зарубіжних банків, у більшості випадків банківська гарантія не використовується, записана в угоді послуга виконується відповідним чином і гарантія гаситься після закінчення строку.

Видача гарантій (порук), забезпечених гарантійними депозитами, на певний період також збільшує розмір залучених коштів банку.

Коли надані гарантії (поруки) використані боржником, то у банку виникає потреба в ресурсах для забезпечення зобов’язань перед кредитором іншої особи. Однак і в цьому разі банк одержує комісійні доходи, а іноді ще й процентні. Отримані банком гарантії (поруки) також прямо чи опосередковано впливають на банківські ресурси, в основному збільшуючи їх.

Порядок забезпечення виконання кредитних зобов’язань заставою регулюється, крім норм ЦК України, Законом України «Про заставу» і договором застави. У разі застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Заставою може бути забезпечена дійсна вимога, застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання. Дійсність застави означає, по-перше, що нею забезпечуються лише вимоги, які відповідають закону та непогашені за давністю, а по-друге, що вона може забезпечувати лише реально існуючі вимоги. Тобто, якщо забезпечуване заставою зобов’язання боржника ще не виникло, право застави також не виникає, незважаючи на укладення договору застави і навіть на передання предмета застави заставодержателю. Так, за договором банківської позички право застави виникає лише після фактичного одержання суми позички боржником.У разі забезпечення заставою вимоги, яка не може вважатися дійсною, а також у разі припинення забезпеченого заставою зобов’язання незалежно від причин такого припинення, немає правових підстав для задоволення вимог, заснованих на договорі застави, якою забезпечувалося відповідне зобов’язання. Водночас чинне законодавство допускає, що застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути в майбутньому, за умови, що є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.