Зовнішня політика України: теорія і практика

• утвердження України як ключового донора регіональної стабільності та безпеки, включаючи збільшення внеску України до міжнародного співробітництва з врегулювання конфліктів та підтримки миру;

• продовження і розширення участі у відповідних операціях з підтримки миру;

• цілковите дотримання міжнародних зобов'язань з контролю над озброєннями;

• розвиток цивільно-військових відносин тощо.

У зв'язку з особливостями історичного розвитку і специфікою геополітичного і геоекономічного положення України домінантою двосторонніх відносин з прикордонними державами було визначено українсько-російські відносини. Розбудова відносин із західноєвропейськими державами має сприяти створенню умов для відновлення політичних, економічних, культурних, духовних та інших зв'язків України з європейською цивілізацією. Географічно близькі держави разом з деякими прикордонними країнами є своєрідним поясом стабільності в регіоні, що сприяє утвердженню України як впливової європейської держави.

Європейський напрям є одним із пріоритетів зовнішньої політики України, реалізація якого має забезпечити національну безпеку держави. Указом Президента України затверджено програму розвитку України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки» (30 квітня 2002 р.); розроблено та прийнято план співробітництва Україна — ЄС на 2000–2007 рр.; ратифіковано Закон України «Про ратифікацію Меморандуму про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і Верховним головнокомандуванням об'єднаних збройних сил НАТО в Європі та Верховним головнокомандуванням об'єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці про забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України» (9 липня 2002 р.) тощо.

Витоки зовнішньої політики Української держави

Питання зовнішньої політики України поступово вирішувалися шляхом визнання Української держави у світі, укладання державних договорів про двосторонні відносини, міждержавних угод про встановлення кордонів, повагу суверенітету України, економічну і культурну співпрацю тощо. Для набуття міжнародної суб'єктності Україні було необхідним широке визнання де-юре з боку інших держав, тобто юридичне визнання зі всіма міжнародно-правовими наслідками.

Історичною датою відліку заснування і розбудови зовнішньополітичного відомства визначено 22 грудня 1917 р., коли незалежна Українська Народна Республіка розпочала торувати нелегкий самостійний шлях у світовій політиці. Після проголошення ІІІ Універсалом Центральної Ради створення Української Народної Республіки з 22 грудня 1917 р. почав діяти Генеральний секретаріат у міжнародних справах, який очолив Олександр Якович Шульгін (1889—1960) — перший міністр закордонних справ України. Продовжуючи історичну спадкоємність, 22 грудня Україна відзначає День дипломата.

Радянське керівництво, спираючись на доктрину експорту соціалістичної революції і побудови соціалізму в інших регіонах світу, за допомогою збройної сили опанувало українські землі, а з перемогою у Другій світовій війні посилило свої позиції на радянському просторі. З метою реалізації гегемоністських устремлінь СРСР спрямував значні зусилля на посилення своєї зовнішньополітичної присутності в світі, розширення й укріплення своєї діяльності на світовій арені через зміцнення позицій у міжнародних організаціях і насамперед новоутвореній Організації Об'єднаних Націй. Для збільшення кількості «своїх» голосів у цій універсальній світовій структурі радянським керівництвом було вирішено надати союзним республікам умовних ознак незалежності, зокрема права безпосередньої участі в зовнішній політиці всієї держави. З цією метою розроблено і здійснено низку заходів. Так, Верховна Рада СРСР у 1944 р. прийняла закон, яким було підтверджено міжнародно-правову суб'єктність республік, що стало юридичною підставою для їх безпосередньої участі у міжнародному житті [7].

5 лютого 1944 р. питання про утворення НКЗС України було розглянуто на Політбюро ЦК КП(б) України, а 4 березня 1944 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Закон «Про утворення Народного Комісаріату закордонних справ УРСР». Відповідні зміни було внесено до Конституції УРСР (до статей 15, 19, 30, 43, 45, 48). Главою НКЗС УРСР було призначено О. Корнійчука — письменника, який мав досвід роботи в НКСЗ СРСР. О. Корнійчук активно взявся за справу. Він виступив ініціатором встановлення дипломатичних відносин України з Великобританією, США та іншими країнами антигітлерівської коаліції [8].У структурі НКЗС УРСР передбачалося створити десять відділів. Один мав працювати з сусідніми державами — Польщею, Румунією, Чехословаччиною, другий — із США і Великобританією, третій — із Болгарією, Югославією, Угорщиною, Грецією та Туреччиною, четвертий — із Німеччиною. Планувалося створити також протокольний, правничий, консульський та інші підрозділи. Загальний штат співробітників мав становити 75 осіб. Влітку 1944 року апарат складався із 40 працівників, які виконували доручення союзного НКЗС та уряду республіки. Було підготовлено історичні довідки щодо українських земель та етнографічні карти розселення українців, аналітичні матеріали про становище української еміграції у США та інших країнах. Очолюване О. Корнійчуком відомство в 1944 р. підготувало проект Угоди між урядами УРСР і Польщею про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України. Цей документ фактично започаткував процес розгортання трагічних сторінок в історії двох народів, в українсько-польських відносинах, що завершились горезвісною операцією Вісла 1947 року.