Зовнішня політика України: теорія і практика
Україна як суверенна європейська держава спрямовує свою зовнішню політику, що базується на загальновизнаних принципах міжнародного права, на зміцнення миру і стабільності у світі через захист національних інтересів і безпеку держави. Зовнішньополітична діяльність Української держави спирається на засади рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів.
Проблемним питання становлення і розвитку зовнішньої політики України присвячено цю статтю.
Засади і принципи зовнішньої політики України
Україна після здобуття суверенності заявила світові, що вважає свою територію неподільною і недоторканною, визнає непорушність існуючих державних кордонів і не має жодних територіальних претензій до жодної держави. Наша держава приєдналася до засадничих міжнародних документів, визнала себе правонаступницею колишньої УРСР, тим узяла на себе зобов'язання дотримуватися всіх попередніх міжнародних домовленостей (договорів, угод, декларацій, конвенцій тощо), встановила з іншими державами паритетні дипломатичні відносини.
Перед Українською державою постали нові завдання у відстоюванні завоювань українського народу, здобутті країною гідного місця у світовому поділі праці, в захисті прав українського громадянина, в інформаційному забезпеченні суверенного існування.
Як ці завдання реалізувати в зовнішньополітичній площині? Для цього створено механізм вироблення і впровадження рішень, розроблено законодавчу базу внутрішнього порядку і договірно-правову основу міжнародного буття. Державні інтереси України, як і будь-якої сучасної держави, полягають у реалізації стратегічних, політичних, економічних, правових та ідеологічних цілей. При цьому суверенітет, що означає невтручання у внутрішні справи, і безпека, яка гарантує суверенний розвиток, — обов'язкові умови (складові) існування Української держави: суверенітет забезпечує їй входження у світове співтовариство, а могутність держави визначає її місце та авторитет у світовому співтоваристві.
24 серпня 1990 р. Українська держава офіційно заявила про свою державність, міжнародну суб'єктність [1]. Україна виборола незалежність у багатолітній борні і утвердила себе високоавторитетною державою, гідною поваги. У зовнішньополітичній площині Україна реалізує тільки притаманні їй національні інтереси. Срерд визначальних завдань держави — європейська інтеграція [2]. Сьогодні немає єдності в українському суспільстві щодо політичного вибору. У реальному житті України проблема національних інтересів ускладнюється традиційним розколом української національної ментальності за багатьма параметрами: політичним, економічним, соціальним, релігійним, етнічним і навіть географічним. Не лише певні політичні, соціальні чи регіональні угруповання, а й інституції державного апарату здійснюють власну політику, сповідують власні інтереси, які не узгоджуються між собою, а в низці випадків суперечать один одному. У цьому сенсі негомогенність нинішньої України, яка є значно глибшою, ніж у будь-якої розвиненої європейської держави, не може ігноруватися при визначенні її національних інтересів.
Особливого значення в сучасних українських умовах набувають вічні цінності, які виникають з найзагальніших культурологічних і етнічних уявлень про добро і зло, щастя і благоденство, суспільний обов'язок і призначення людини тощо. Відштовхуючись від них, наша країна намагається досягти достойного місця у міжнародному житті.
Складний шлях торувала наша держава у міжнародних тенетах взаємозалежності. На початку 90-х років карта світу зазнала серйозних змін. Розпад Варшавського договору, Ради економічної взаємодопомоги соціалістичних країн поклали край залежності держав Центральної і Східної Європи від Москви, перетворивши кожну з них на активну одиницю європейської і світової політики. Геополітичні зміни на Європейському континенті позначились об'єднанням Німеччини, розпадом колишньої Югославії, Чехословаччини, прозахідною орієнтацією країн ЦСЄ, включаючи держави Балтії. Зникнення СРСР як системного утворення, змінило геополітичну ситуацію в євразійському просторі. Новоутворені держави пострадянської доби активно формують власні комплекси національних інтересів, зовнішньополітичні уподобання, стають самостійними суб'єктами міжнародних відносин. Подрібнення пострадянської території на п'ятнадцять суверенних держав змінило і геополітичну ситуацію для сусідніх країн, змінився не тільки світовий баланс сил, а різко зросла багатоваріантність відносин.Нагадаємо, що у світовому просторі після Другої світової війни була сформована біполярна — тобто з двома центрами сили (СРСР і США) — система міжнародних відносин, що складалася з капіталістичного і соціалістичного таборів. Нині сформувалася монополярна, тобто однополярна система (лідерство США) з елементами поліполярності (посилення Китаю, Росії, Євросоюзу, Індії, Японії тощо). Саме за поліполярністю сил і союзів, як можна передбачити, майбутній розвиток світової системи.