Характеристика преторського права у Римі

Серед вчених, що розглядали дані проблеми можна виділити Новіцького, Косарева, Підопригору, Тищика, Кульчицького, Перетерського, Розенталя.

Проте найбільшого розквіту вітчизняна наука з питання римського приватного права досягла, напевно, у дореволюційний час. На той період нараховувалось сотні робіт з римського приватного та публічного права. Ці праці можуть також бути використані сучасними юристами. Серед авторів дореволюційного періоду І.Б. Новіцький називає таких: Покровський І.А. “История римского права” – 1917, Хвостов В.М. “История римского права” – 1919, “Система римского права” з випуска 1904-1908, Сальковський “Институции римского права (руский перевод)” – 1910.

При вивченні римського приватного і публічного права можна також використовувати історико-правову літературу: Ю.М. Бірюков “Государство и право древнего Рима”, М. – 1969, П.Н.Галанза “Государство и право Древнего Рима”, М. – 1963 та інші.

Розповівши про значення римського права не тільки в освіті студента-юриста, а й про значення його для історії потрібно визначити роль преторського права в ньому.Преторське право було об’єктивно зумовленим “живим правом”, воно мало чи не найбільше значення у формуванні нових інститутів права. Так саме через претора, його едикти, впроваджувались нові правила, що потім переходили в цивільне (квіритське) право.

Преторське право було ланкою, що зв’язувало статичну систему квіритського права та суспільні відносини, які бурхливо розвивались.

Лише завдяки швидкій реакції претора на зміну суспільних відносин, універсальності цих змін у праві, римське право змогло стати таким, яким ми його розглядаємо тепер. Завдяки діяльності преторів воно перестало бути вузько національним та статичним, воно почало жваво розвиватись, задовольняти товарно-грошовий оббіг та забезпечувати панування домінуючого класу. Доцільно вказати що саме претор серед інших видів магістратів займав становище особи, яка реально покращувала систему права тогочасної держави, хоча юридично не мала на це права та не знаходилась на найвищому щаблі ієрархії органів системи магістратів.

1. Система магістратів у Римі та місце претора у ній.

Магістратура з’явилася після реформи Сервія Туллія. Магістрати – це службові особи держави, урядовці різних рівнів. Magister у перекладі – начальник. Магістрат стоїть на чолі народу, його образа прирівнюється до образи всього римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності, або усунутий, зміщений з неї. Магістри не були наділені законодавчою владою, бо це право належало лише Народним зборам. Магістри поділялися на дві групи: 1) ординарні (звичайні); 2) неординарні (надзвичайні).

Магістратуру характеризували такі риси:

виборність; магістрів обирали на Народних зборах з числа осіб віком від 27 років і старших (вік залежав від посади); оскільки магістри обиралися, то їх не можна назвати чиновниками, яких призначають вищі за рангом урядовці; до невиборних, призначуваних магістрів належали диктатор і начальник кінноти; при правлінні Сулли віковий ценз було збільшено: для квесторів – від 30 років, для преторів – від 40 років, для консулів – від 42 років.

колегіальність; на кожну посаду, крім диктатора та начальника кінноти, обирали по кілька осіб. Вони працювали окремо, а при вирішенні важливих питань узгоджували між собою рішення; магістрат міг рішення свого колеги позбавити юридичної сили, наклавши veto;

недовгочасність перебування на посаді. Магістратів обирали на 1 рік, крім цензорів, яких обирали на 5 років.

відповідальність перед народом. Магістрат відповідав за свою діяльність перед тими зборами, які його обрали.

безоплатність. Магістрати не одержували за свою працю винагороди, бо їх діяльність була почесним обов’язком і ганебно брати гроші за службу батьківщині. У багатьох випадках магістратам доводилось зазнавати значних витрат, наприклад на виборчу кампанію, оснащення війська, прийоми. Ось тому займати посади магістрів могли в основному заможні люди.