Ірано-Іракська війна 1980 - 1988 і позиції СРСР, США і ООН

Радянський Союз виступав за якнайшвидше припинення війни між Іраном і Іраком. Він неодноразово вносив пропозиції, спрямовані на ослаблення напруженості, що виникла в районі Перської затоки, і забезпечення безпеки всіх розташованих там країн. У 1980р. Радянський Союз висунув план нормалізації політичної обстановки в районі Затоки. Він запропонував тоді США, Китаю, Японії, іншим зацікавленим державам домовитися про наступне: не створювати в цьому районі іноземних баз; не розміщувати там ядерної зброї; не застосовувати чи погрожувати застосуванням сили проти країн регіону; не втручатися в їхні внутрішні справи, поважати статус неприєднання, обраний державами Перської затоки, невтягувати їх у військові угрупування за участю ядерних держав, поважати суверенне право держав цього району на їхні природні ресурси; не створювати там будь-яких перешкод чи погроз нормальному торговому обміну і судноплавству.

Зусилля по припиненню ірано-іракської війни СРСР додавав невпинно протягом усіх восьми років війни. У Москві і у столицях цих двох воюючих держав, у ході обміну думками про ситуацію в регіоні, радянська сторона наполегливо рекомендувала негайно припинити війну. СРСР прийняв найактивнішу участь у виробленні резолюції № 598 Ради Безпеки ООН від 20.06.1987р. і сприяв прийняттю її обома учасниками збройного конфлікту. Він вітав припинення вогню на ірано-іракському фронті (з 20 серпня 1988 р.) і вступ сторін у прямі переговори один з однимза посередництвом Генерального секретаря ООН Переса де Куельяра. Як відзначалося в заяві уряду СРСР від 22.08.1988р., "відбулася подія, що відкриває шлях до закінчення довгої кровопролитної війни. Цього давно чекали народи Ірану й Іраку і всі ті, хто щиро прагне до ліквідації вогнищ напруженості, до встановлення світу і стабільності в районі Середнього Сходу".Переговори, розпочаті Іраном і Іраком 25 серпня 1988р. у Женеві на рівні Міністрів закордонних справ, прийняли затяжний характер. Вони проходили під егідою Генерального секретаря ООН і мали на меті вироблення угоди, що дозволила б зняти взаємні претензії і відновити на ірано-іракському кордоні мир і спокій. Але переговори не привели до конкретних результатів. "Каменем спотикання" виявилися, з одного боку, вимоги Ірака очистити, у першу чергу, водний шлях по річці Шатт-ель-Араб в Перську затоку від затонулих кораблів і забезпечити свободу навігації, а з іншого боку - вимога Ірану негайно вивести іракські війська з окупованої ними іранської території площею 259 кв. миль (1000 кв. км). Іранці наполягали також на праві інспектувати іракські суда в Ормузській протоці до відводу іракських військ з іранської території.

Склалася тупікова ситуація. Ні Іран, ні Ірак не йшли на поступки. Ірак відкинув можливість відводу своїх збройних сил з іранської території до довоєнних кордонів, як це було передбачено резолюцією Ради Безпеки ООН по припиненню вогню доти, доки Іран не гарантує безпеки навігації для іракських судів у Перській затоці. Офіційний представник Іракув лютому 1989р. заявив: “Ми будемо тримати свої війська на іранській території, тому що припинення вогню - перший пункт резолюції № 598 - повинний мати на увазі очищення річки Шатт-ель-Араб, а це питання дотепер не вирішене”.

Таким чином, ірано-іракські суперечки протягом трьох років блокували досягнення прогресу на переговорах, що проходили за посередництвом Генерального секретаря ООН то в Женеві (на рівні міністрів закордонних справ), то в Нью-Йорку (на рівні заступників міністрів закордонних справ чи послів двох країн). У результаті резолюція № 598 Ради Безпеки довгий час залишалася невиконаною. Армії двох країн займали позиції, що визначилися на момент припинення вогню, і не відходили на свої колишні, довоєнні кордони.

Відмовлення Ірану й Іраку пійти на взаємні поступки в питаннях про розчищення русла ріки Шатт-ель-Араб, забезпеченні свободи судноплавства в Затоці і виводі іракських військ з іранської території, спричинив за собою невиконання й інших умов, що складалися з десяти пунктів плану політичного врегулювання конфлікту. Так, наприклад, надовго затяглося вирішення питання про звільнення і репатріацію більше 100 тисяч військовополонених, утримуваних обома сторонами (70 тис. полонених в Ірані і 50 тис. - в Іраці).

Напружена обстановка на ірано-іракському фронті зберігалася до початку ірако-кувейтської кризи. Керівництво Ірану продовжувало активно готувати армію до нових бойових дій, оснащувало її сучасною зброєю, закупленою за кордоном. Іракське керівництво, намагаючись представити себе світовій громадськості поборником якнайшвидшого політичного врегулювання збройного конфлікту з Іраном, не виключало, проте, можливості нового військового конфлікту із сусідом і твердо мало намір зберігати перевагу в авіації, танках, артилерії й іншій бойовій техніці. СРСР, що був нейтральною й одночасно дружньою країною по відношенню і до Ірану, і до Іраку, постійно докладав зусиль для досягнення всеосяжного мирного врегулювання конфлікту. У 1989р. СРСР запропонував своє посередництво в досягненні взаємоприйнятного рішення тривалої суперечки. У Тегерані, Багдаді і Москві стали проводитися двосторонні зустрічі відповідальних представників трьох країн, у ході яких поряд з іншими питаннями, обговорювалася тупікова ситуація в ірано-іракських переговорах.

Після повернення до Москви з тривалої поїздки по країнам Близького і Середнього Сходу в лютому 1989р. міністр закордонних справ СРСР Е.А.Шеварднадзе в інтерв'ю кореспонденту газети "Правда" заявив, що на переговорах у Багдаді й у Тегерані ірано-іракський конфлікт знаходився в центрі уваги. "У Багдаді і Тегерані, - заявив міністр, - ми не брали на себе ролі арбітра. Наша місія бачилася нам у тому, щоб допомогти Іраку й Ірану перебороти стіну відчуження, видати один одному настільки необхідний кредит довіри".