Ірано-Іракська війна 1980 - 1988 і позиції СРСР, США і ООН
Таким чином, довгий час не вдавалося знайти компромісні шляхи врегулювання тривалого конфлікту. Однак, як вказувалося вище, важкі поразки на фронті і катастрофічний стан економіки змусили Іран пійти на прийняття резолюції № 598.
Варто мати на увазі, що ірано-іракські відносини багато десятиліть, та й у ході війни, ускладнювалися боротьбою обох сторін з курдським повстанським рухом за незалежність у рамках і іракської, і іранської держави. Це були малі війни в ході великої війни між Іраном і Іраком. Доти, доки не будуть припинені ці малі війни, Іран і Ірак мають важелі тиску один на одного. З огляду на це, Іран може спробувати дестабілізувати обстановку в Іраці за допомогою курдської опозиції, Рада революційного командування Іраку оголосила у вересні амністію тим учасникам курдського опозиційного руху, що здадуть зброю в місячний термін.
Підводячи підсумки, можна сказати, що процес врегулювання ірано-іракського конфлікту почався в умовах дуже складної і заплутаної дипломатичної боротьби, що є результатом зіткнення інтересів регіональних і зовнішніх сил. Зрушення в ірано-іракських відносинах у бік їхнього поліпшення в значній мірі обумовлені зменшенням напруженості в радянсько-американських відносинах, що зробило позитивний вплив на регіональні відносини, призвівши до розв'язання ряду туго затягнутих вузлів регіональних конфліктів.
Позиція США стосовно війни Іраку з Іраном
Революція 1978-1979р. в Ірані, як вже відзначалося, завдала нищівного удару по сформованій у період правління президента США Р.Ніксона американській стратегії в країнах "третього світу", моделлю розвитку якого вважався Іран. Крах шахського Ірану, одного з підтримуваних США "центрів сили" на Близькому та Середньому Сході, поставив перед Вашингтоном задачу перегляду американської стратегії за кордоном. Результатом такої переоцінки було те, що замість опори на "регіональні центри сили" у вигляді Ірану і відмовлення від прямого збройного втручання в периферійних зонах ("Доктрина Ніксона"), США зробили ставку на безпосередню військову присутність у "вибухонебезпечних регіонах", зокрема, у Перській затоці й Індійському океані ("Доктрина Картера").До нарощування військової присутності на Близькому і Середньому Сході й у зоні Перської затоки США приступили, керуючись, насамперед, своїми військово-політичними й економічними цілями. Близький і Середній Схід - це головний нафтовидобувний район капіталістичного світу, від якого багато в чому залежить стабільність країн Європи, Японії і самих США. Виходячи з цього, Вашингтон оголосив район Перської затоки сферою своїх "життєвих інтересів".
Ставка Вашингтона на військову силу як на метод вирішення своїх неполітичних проблем, що проявилася в зв'язку з антишахською революцією в Ірані, одержала "теоретичне" обґрунтування в концепції "трьох зон", висунутій наприкінці 1980р. помічником президента США З.Бжезинським. Відповідно до цієї концепції, США мають "життєво важливі" інтереси в трьох зонах необхідних "для виживання США". Третьою зоною проголошувався Близький і Середній Схід, у якому необхідно "нарощувати американську військову присутність".
У цьому зв'язку і варто розглядати створення американських військових сил "швидкого розгортання", "Центрального командування збройних сил США" (Сентком), нових військових баз за кордоном і т.д. Міністр оборони США Уайнберг офіційно підтвердив, що "сили швидкого розгортання" і Сентком "автоматично орієнтовані на нафтопромисли".
Вплив ірано-іракської війни на середньосхідну стратегію США проявився, насамперед, у тому, що останні стали в більшому ступені орієнтуватися на військово-силові концепції, що передбачають можливість безпосереднього втручання Вашингтона у випадку виникнення кризових ситуацій. Військовий механізм США перебудовували з таким розрахунком, щоб він був готовий до розгортання операцій у віддалених районах світу. Щоб створити основу постійної військової присутності в зоні Перської затоки, США прийняли ряд заходів, що розширюють і закріплюють американську військову присутність у цьому районі на багато років. Зокрема, ці дії передбачали створення нових військових баз і залучення нових партнерів у сферу впливу США. Була досягнута домовленість з урядами Ізраїлю, Сомалі, Оману, Кенії й інших країн про розміщенняна їхніх територіях нових американських баз. Звертав на себе увагу новий підхід США до проблеми баз - перетворення їх лише в склади озброєння, які можна швидко використовувати в умовах кризових ситуацій без подразливої і дорогої постійної присутності там значних військових контингентів.
Ірано-іракська війна викликала глибокі зміни в розміщенні політичних сил на Близькому і Середньому Сході. Вона призвела до розколу арабського світу, що було використано союзником США - Ізраїлем для розв'язання чергової агресії проти арабських країн - цього разу в Лівані, проти Палестинського руху опору, ліванських національно-патріотичних сил, а також сірійських військових підрозділів, що знаходилися в Лівані за рішенням Ліги арабських держав.