Ірано-Іракська війна 1980 - 1988 і позиції СРСР, США і ООН
Резолюція № 598 породила надії на врегулювання тривалого конфлікту. Уперше за всю свою історію Рада Безпеки одноголосно прийняла подібного роду документ, що передбачав не лише принципи врегулювання, але і механізм їхнього втілення в життя.
Ірак прийняв цю резолюцію. Іран же відкинув її як у цілому, так і по всім принципово важливим та ключовим пунктам, причому його основний аргумент полягав у тому, що "при розробці формулювань резолюції...думка Ісламської Республіки Іран не враховувалася". Іран вважав, що "резолюція відбиває іракську формулу врегулювання конфлікту і, таким чином, не може вважатися збалансованою, об'єктивною, всеосяжною і здійсненною" /лист постійного представника ИРИ в ООН від 02.08.1987р. Генеральному секретарю ООН/.
Заперечення Ірану по головним пунктам резолюції були наступними. Пункт 1 резолюції, вимагав негайного припинення вогню, і відводу військ воюючих сторін до міжнародно визнаних кордонів. Іран був згодний на припинення вогню, але лише після прийняття відповідними комісіями ООН рішень (про які говориться в резолюції № 598) по визначенню агресора, по з'ясуванню збитків, розміру репарацій і т.д.В основі позиції Ірану лежала теза про те, що він є жертвою агресора, а Ірак - агресором. Така постановка питання була неприйнятна для міжнародного співтовариства, оскільки неможливо точно визначити момент початку війни. Неупереджений аналіз показує, що кожна із сторін несе відповідальність за початок бойових дій. Саме тому Рада Безпеки в документах, що стосуються ірано-іракської війни, уникала терміну "агресор".
По-різному трактувалося Іраном і Радою Безпеки і підняте у пункті 1 питання про "міжнародно визнані кордони", до яких повинні були бути відведені війська воюючих сторін. Захопивши частину території Іраку, Іран не визначив своєї позиції у відношенні поняття "міжнародно визнані кордони". Як видно, це було пов'язано з тим, що він прагнув зберегти свободу дій для того, щоб вирвати максимальні поступки в Іраку на стадії двосторонніх переговорів, особливо в питанні по репараціях.
Розбіжності, у позиціях Ірану й ООН виявилися також по пункту 7 резолюції, що стосується збитків від війни. Хоча, Іран надавав великого значення визначенню масштабів збитків і розмірів військових репарацій в загальному комплексі проблем, які необхідно вирішити для припинення війни, він жорстко поєднував це питання з оголошенням Ірака агресором і стороною, винною вконфлікті.
Істотні розбіжності між позиціями Ірану й ООН були пов'язані з тим, що Іран вимагав, щоб Рада Безпеки зайняла чітку позицію, яка б засуджувала "нарощування присутності й активізацію військових провокацій США в Перській затоці", а також порушення Сполученими штатами резолюції № 598. Це вимога Ірану викликала невдоволення у Вашингтоні, що проявилося, зокрема, у виступі Р.Рейгана 02.09.1987р., у якому президент США погрожував введенням всеосяжних санкцій проти Тегерану.У листі постійного представника ИРИ в ООН на ім'я Генерального секретаря ООН від 02.08.1987р. містилася різка критика "присутності американських ВМС і активізації військових провокацій США в Перській затоці", що трактувалося як явне порушення пункту 5 резолюції № 598. У листі стверджувалося, що США є головним порушником резолюції, розробленої і прийнятої по їхній же ініціативі. Крім того, у ньому висловлювалась невдоволеність пасивністю Ради Безпеки, що не реагувала на порушення резолюції № 598 Сполученими Штатами. "Усі ці події, насамперед порушення пункту 5 резолюції через активізацію військової присутності США в цьому районі, - говорилося в листі, - зробили негативний вплив на можливості Генерального Секретаря прийняти на підставі пункту 8 резолюції заходи для зміцнення безпеки і стабільності в регіоні".
Представник Ірану запропонував наступні дії щодо врегулювання конфлікту і забезпечення безпеки в Перській затоці: прийняття обома сторонами зобов'язання не нападати на торгові судна; вивід іноземних військ з цього регіону; строге дотримання нейтралітету всіма прибережними державами, особливо Кувейтом.
Далі в листі робилося поєднання питання про закінчення війни з питанням про безпеку в басейні Перської затоки: “Лише при відновленні спокою в Перській затоці можна сподіватися на проведення позитивних політичних дій у відношенні інших аспектів конфлікту”. Зміст цього поєднання полягав у тому, що, оскільки Ірак доповнив сухопутну війну "танкерною війною", щоб зробити економічний натиск на Тегеран і змусити його сісти за стіл переговорів, Іран, у свою чергу, вимагає в якості головної попередньої умови початку переговорів, припинення "танкерної війни" у Затоці. Говорячи про "танкерну війну", варто мати на увазі важливий момент, пов'язаний з міжнародним аспектом цієї проблеми. "Танкерна війна" призвела до інтернаціоналізації конфлікту. У нього виявилися втягнуті нові і не тільки регіональні, але і зовнішні сили. Як відомо, на прохання Кувейту, що звернувся на початку 1987 р. до п'яти постійних членів Ради безпеки ООН, СРСР і США силами своїх ВМС сприяли безпеці транспортування кувейтської нафти.
Що стосується відношення Ірану й Іраку до резолюції № 598, то воно було таке: Іран - за припинення вогню після завершення роботи комісії ООН по визначенню країни-агресора; Ірак - за негайне припинення вогню, до початку роботи зазначеної комісії. Іран - за розрядження напруженості в Перській затоці (відповідальність за цю напруженість Тегеран покладав на США й Ірак) до врегулювання проблем власне ірано-іракської війни; Ірак - за розрядження напруженості вЗатоці після врегулювання проблем, породжених ірано-іракською війною.