Деякі реальні та уявні дискусійні проблеми історії економічної думки

П. І. Юхименко,

А. А. Ільєнко [15]

Саме поняття "вульгарна політична економія", яке ввів у науковий оборот К. Маркс, значною мірою пов'язане з теорією факторів виробництва Ж. Б. Сея. Цю теорію, як і теорію витрат Т. Мальтуса, К. Маркс назвав апологетичним, навмисним і вульгарним захистом інтересів експлуататорського прошарку капіталістичного суспільства. Вважаючи не всі доводи К. Маркса з цього приводу беззаперечними, гадаємо, що деякі з них мають підставу. Безперечно, необхідність ясності викладу інколи спонукала Ж. Б. Сея «ковзати по поверхні» важливих проблем, замість того, щоб заглибитися в них.

Протиставлення К. Марксом "езотеричного" (аналітичного, абстрактно-дедуктивного) і "екзотеричного" (описового) методів дослідження, "глибинних" (прихованих) і "поверхових" (реальних, безпосередніх) форм та економічних категорій, "класичного" і "вульгарного" підходів до аналізу економіки виявилися з наукової точки зору мало плідними. Вони критикуються представниками сучасної історико-економічної науки. Приміром, проф. М. Блауг вважає, що марксові звинувачення на адресу "вульгарних буржуазних економістів" грунтуються на елементарному нерозрізненні поведінки, яка визначається станом цін з погляду індивідуумів, і цінами, які визначаються поведінкою агентів на ринку. Вся проблема теорії досконалої конкуренції, як підкреслює М. Блауг, полягає в тому, щоб проаналізувати цілком об'єктивний результат суто суб'єктивних дій та реакцій. На думку вченого, немає нічого "поверхового" в тому, щоб підняти покрив об'єктивної детермінованості аби розпізнати "вихідну" суб'єктивну мотивацію і переконання, що започатковують весь процес (8(.

Відлуння марксових протиставлень докочуються навіть до нашого часу, повторювані в працях сучасних авторів. Не важко, наприклад, помітити, що Я. С. Ядгаров, П. І. Юхименко та А. А.Ільєнко більш ніж століття по тому фактично відтворюють висловлювання відомих французьких істориків економічних вчень Ш. Жіда та Ш. Ріста, щоправда, як і раніше, залишається нез'ясованим, чому "туманність" викладу обумовлює необхідність заглиблюватися в проблему, а "ясність" його - лише "ковзати по поверхні"?!

Однак суть проблеми зовсім не в цьому. На наш погляд, вона полягає в подоланні залишкового неправильного протиставлення методів дослідження (зокрема, абстрактно-дедуктивного, аналітичного і описового, як відповідно "наукового" і "ненаукового"), в переосмисленні питання про національні варіанти класичної політекономії та в розробленні критеріїв, за якими відносити економістів нової хвилі (Ж. Б. Сея, Т. Р. Мальтуса, Н. У. Сеніора, Ф. Бастіа, Дж. С. Мілля та ін.) до представників класичної економічної теорії.

Однією з перших спроб вирішення проблеми була класифікація класичного напряму економічної теорії, запропонована І. В. Вернадським в його праці "Нарис історії політичної економії" (1858). Український вчений розрізняв три головні групи (школи) класики:

а) спекулятивну, чи умоглядну, яка розвивала теорію здебільшого на основі умоглядності;

б) промислову, яка прагнула використати фактори суспільного життя на підтвердження положень А. Сміта (вона найбільше сприяла популяризації науки);

в) еклектичну, яка найменше захоплювалась авторитетом А. Сміта, прагнула сформувати теоретичні положення та висновки на основі різних даних, як отриманих від шкіл, так і запозичених з дійсності.Учений досить детально персоніфікував кожну із виокремлених трьох груп. Наприклад, до еклектичної він, окрім деяких іноземних вчених, ввів професорів Т. Ф. Степанова (Харківський університет) та О. І. Бутовського.

У подальшому історики економічної думки грунтовно не вивчали питання про відмінності в поглядах представників різних груп (шкіл) політичної економії. Певним поступом у цьому напрямі був підручник "Історія економічних вчень" за редакцією Л. Я. Корнійчук та Н. О. Татаренко (1999). Вони визнають і висвітлюють "переосмислення" класичних доктрин, сформульованих А. Смітом - Д. Рікардо, їх прихильниками першої половини ХІХ ст. Віднесення багатьох економістів цього періоду до класичної політекономії обгрунтовано непорушністю основ догми класиків і використання ними різних підходів для доведення прогресивності капіталізму, невичерпності його саморегулюючого потенціалу. Проте в ході розгляду проблем автори підручника вступають у певну суперечність з власними судженнями, зауважуючи, що погляди економістів нової хвилі "не зовсім вписувалися в рамки класичних уявлень". Зважаючи на це, правомірним, на нашу думку, могло б бути виділення "ортодоксального" і "неортодоксального" напрямів класичної політекономії.