Деякі реальні та уявні дискусійні проблеми історії економічної думки
Дж. М. Кейнс та його прибічники не розрізняють класичної та неокласичної економічних теорій. Підставою для цього є докорінні спільні риси двох напрямів: положення про саморегулювання ринкової економіки, повне і раціональне використання ресурсів, обмежене втручання держави в економічне життя, неможливість економічних криз надвиробництва тощо. Абсолютизація цих рис призводить до ігнорування ряду відмінностей щодо предмета та методів дослідження, теорій вартості, ціноутворення, розподілу доходів та ін. З позицій ортодоксального марксизму докорінна вада кейнсіанської класифікації полягає в змішуванні наукової (класичної) і ненаукової, вульгарної (неокласичної) економічних теорій та двох фаз (етапів) у розвитку капіталістичного способу виробництва - домонополістичного (вільної конкуренції) і монополістичного капіталізму (імперіалізму). Погляди Дж. М. Кейнса та його прибічників на поняття класичної політекономії піддані критиці відомими західними вченими-немарксистами. Один із основоположників німецького неолібералізму В. Ойкен (1891-1950) вважав, що лише за формального підходу можна не помітити дуже істотної відмінності класичної теоретичної системи від сучасної (неокласичної). На його думку, досить назвати лише два пункти: по-перше, сучасні теоретики намагаються зрозуміти весь господарський процес, виходячи з людських потреб, тоді як у класиків цього немає; по-друге, і класична, і сучасна теорія зовсім по-різному пояснюють і тлумачать явище витрат. На цій підставі В. Ойкен робить висновок: "Отже, теоретична картина економічного процесу в сучасній теорії цілком інша, ніж у часи класиків, - це факт, який не підлягає замовчуванню" (7(. Фактично проміжним між двома крайніми (К. Маркса і Дж. М. Кейнса) є розуміння складу представників і хронологічних меж класичної політичної економії, запропоноване відомим істориком економічних вчень Й. А. Шумпетером (воно стало типовим для сучасних західних підручників з історії економічної думки). За Шумпетером, класична економічна теорія охоплює представників від А. Сміта до Дж. С. Мілля та Дж. Кейнса (друга половина ХVІІІ - 60-ті роки ХІХ ст.). За суто формальною, на перший погляд, класифікацією приховується різне розуміння вченими критеріїв і змісту класичної політичної економії, її основоположних концепцій, історичної долі.
К. Маркс застосовує такі критерії віднесення вчених до класиків, які відтінюють принципову відмінність, з одного боку, поглядів останніх від вирішальних ознак меркантилізму, з іншого - від класифікаційних принципів так званої вульгарної політекономії. Серед головних ознак класичної школи К. Маркс виділив: перенесення досліджень із сфери обігу у сферу виробництва; прихильність вчених до трудової теорії вартості; абстрактно-дедуктивний метод дослідження; аналіз дійсних відносин виробництва; проникнення у внутрішній зв'язок капіталістичної системи; з'ясування об'єктивних економічних законів тощо. З огляду на це коло економістів-класиків у нього досить обмежене.
На противагу класичній, вульгарна політична економія, за словами Маркса, тупцює лише в галузі зовнішніх позірних залежностей, знову і знову пережовує положення, вже давно розроблені науковою політичною економією, згладжує суперечності капіталістичного виробництва та ін.
Важливо звернути увагу на те, що марксова модель розвитку економічної науки накладає своєрідні "національні" обмеження на визначення кола вчених-класиків. К. Маркс показав це у Післяслові до другого видання першого тому "Капіталу" на прикладі Німеччини, вважаючи, що доля була немилостивою до німецьких професійних вчених. Доки вони мали можливість займатися політичною економією безсторонньо в німецькій дійсності не було належних, тобто капіталістичних економічних відносин - цього життєвого грунту для економічної науки. Виникли ж ці відносини в 40-х роках ХІХ ст., коли загострилася класова боротьба та інші суперечності капіталізму, які вже виключали безстороннє вивчення їх у рамках буржуазного світогляду. Тому не дивно, що К. Маркс та Ф. Енгельс не знайшли серед економістів-класиків своїх співвітчизників.Немарксистська економічна думка менш жорстко підходить до вирішення питання про класифікацію класичної політичної економії. Вона розширює коло вчених, належних до класичної школи, враховуючи розмаїття переходів від однієї школи до іншої, різноманітність національних економік. Зокрема, вона не надає вирішального значення прихильності того чи того вченого до трудової теорії вартості, аналізові внутрішніх закономірностей виробництва. Тому плеяда економістів-класиків значно збільшується як завдяки розширенню хронологічних рамок класичної економічної теорії, так і через введення до кола класиків вчених багатьох країн Європи. Це всі прихильники фізіократів та Сміта до 70-х років ХІХ ст. і, зокрема Ж. Б. Сей, Ф. Бастіа, А. Дестют де Трасі (Франція); Т. Р. Мальтус, Дж. Р. Мак-Куллох, Н. У. Сеніор, Р. Торренс (Англія); К. Арндт, К. Рау, Г. Мангольдт (Німеччина); Г. і П. Прево (Швейцарія); Г. Ч. Кері (США). Всіх їх К. Маркс відносив до розряду "вульгарних".
Сучасний відомий історик економічної науки проф. М. Блауг (Англія) слушно зауважує, що 30-ті роки ХІХ ст., по суті, були кульмінаційним етапом у розвитку класичної економічної теорії за гостротою дебатів і зародженням нових ідей. Серед видатних робіт цього десятиліття можна назвати "Лекції про природу цінності" (1833) У. Ф. Ллойда та "Лекції" (1834) С. М. Лонгфілда (на які К. Маркс ніде не посилається), а також "Принципи" Г. П. Скропа (1833), "Нарис про розподіл багатства" Р. Джонса (1831) і "Принципи" Н. У. Сеніора (1836) (8(.