ПЕРЕДУМОВИ ТА ГОЛОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ

Метою утворення незалежної Української держави мало б стати забезпечення розвитку українського етносу та підтримка інших національних меншин чи забезпечення їхніх прав. Однак насправді в Україні, попри формальні запевнення зацікавлених та не надто компетентних чиновників, і далі шаленими темпами з використанням нових технічних та медіальних засобів продовжується практична денаціоналізація як українців, так і інших народів. Часто її називають русифікацією. І це так, хоч це й не вся правда. Варто лишень пройтися вулицею, не скажу Севастополя чи Донецька, а столиці нашої – Києва. На десятому році української незалежности ми маємо практично російськомовний бізнес (з того 1% населення, яке володіє 4/5 власности, україномовною є мізерна частина), російськомовне військо (більшість офіцерського корпусу повсюдно користується російською мовою), російськомовні медіа (по суті, більшість телепрограм або транслюються російською мовою, або ж просто ретранслюються з Росії, український уряд практично не контролює стратегічний інформаційний простір України), російськомовну владу.Такий стан справ не може не розглядатися як загрозливий навіть з огляду на безпеку держави. Я не назвав би русифікацією процес засвоєння елементів якісної російської мови, високої культури в її правдивому сенсі. Цілком інша річ – практична домінація російських електронних і традиційних мас-медіа в Україні. Росія робить усе, щоб не тільки зберігався status quo ante, але й щоб по можливості процес поглиблювався. Суть концепції “проекту Росія” часто зводиться саме до максимального розширення сфери побутування російської мови та російських мас-медіа, що є практично політикою Російської Федерації. Сєрґєй Чернишов, доповідаючи на нараді Ради Оборони РФ, окреслюючи стратегію російського самовизначення, вбачав у майбутній Росії “транснаціональну всесвітню корпорацію Росію”, а не територію, Росію-РФ, яка “відштовхується від банальної тези, що слід відтворити російську мову”, і тільки після цього можна дійти до концепції національної безпеки Росії [4]. Повзучою совєтизацією вражені усі етнічні групи. На це лихо дедалі більшою мірою накладається пропагована ЗМІ американізація найнижчого ґатунку.

Безпосередньо після здобуття незалежности в Україні не існувало усталеної стратифікації різного роду еліт. Структура старої соціалістичної економіки не дозволяла формувати елітні групи та зв’язки всередині й між ними за територіальною ознакою. Радше йшлося про виробничий принцип формування еліт та надтериторіальні зв’язки між ними. Тому на першому етапі, після падіння соціалістичної економіки й розриву відповідних понаднаціональних зв’язків почалася жорстка боротьба на реґіональному рівні. Київ був ще надто слабким і далеким. Утворилося кілька територіальних кланів – дніпропетровський, донбаський, харківський, одеський. Низка реґіонів так і не спромоглася на сформування своїх реґіональних кланових груп. Однак зараз цей процес здебільшого завершився. Залишилось кілька більших угруповань, однак загалом ситуацію контролює Київ, опанований дніпропетровським кланом та старою київською номенклатурою. На сьогодні можна говорити про певну консолідацію кланів та олігархів під єдиним президентським омофором. Що звичайно не виключає постійних конфліктів між ними за більшу чи меншу наближеність до Президента та адміністрації у цілому.

Дуже істотним моментом формування еліт є змичка між адміністрацією, бюрократією та начебто вільним бізнесом. Насправді ж, практично кожен підприємець надзвичайно сильно залежить від влади. Наймогутніші олігархи можуть бути позбавлені своєї власности за допомогою адміністративно-репресивного апарату. І мова тут не лише про П. Лазаренка як класичний приклад цієї залежности. Адміністративній репресії підлягає ледь не кожне підприємство, яке стає привабливим та ефективним і не має свого покровителя у державних структурах. Таким чином, перерозподіляється і щоразу більше монополізується власність та виробничі потужності. У державі будується абсолютно безперспективна модель державного капіталізму, спертого на адміністративний ресурс та забезпечену владою монополію.

Оцінюючи роль олігархії у такому надзвичайно диференційованому суспільстві, як українське, можна сказати, що вона на даному етапі стала механізмом вкрай ефективного гальмування розвитку як вільноринкових відносин, так і громадянського суспільства в Україні, і становить загрозу самому існуванню України як держави. Тому її слід оцінювати як екстремально реакційну групу, яка призводить до безперервного, хоча й повільного, сповзання українського суспільства до державного капіталізму в умовах крайньої монополізації економіки. Тому з повним правом тих кількох олігархів, які близькі до влади на верхах, можна назвати стаґнархами, а форму їхнього правління – стаґнархією.

Розділ 3. Національний проект далекої перспективи

Неодноразово і вкрай симптоматично і за першого, і за другого президентського терміну Леонід Кучма повторює одну фразу: “Так що ж ми будуємо?” Очевидно, це запитання скероване не лише до самого себе, але й до суспільства. Запитуючи, Президент має цілковиту рацію, бо хто в Україні сьогодні справді знає відповідь? І дійсно, а що ж ми будуємо? Голе проголошення незалежности абсолютно недостатнє. Короткотермінові кланові ігрища стаґнархів, до чого зводиться актуальна політика в Україні, не мають жодного відношення до перспективного плану, який ми маємо здійснювати, так само, як не мали жодної реальної перспективи ефемерні плани націонал-демократів, котрі не йшли далі найпростіших гасел.Однак для того, щоб створити якийсь план чи проект, потрібне насамперед визначення цілей, яких він має досягнути. Чи існує якась єдина мета, прийнятна для більшости громадян України? Несконсолідованість цієї групи людей безсумнівно заважає належним чином усвідомити їхні цілі, а отже й засоби, якими можна ці цілі досягнути. Можливо метою на першому етапі могло б стати досягнення консенсусу принаймні щодо найзагальніших питань. Але ця згода повинна бути напрацьована та сприйнята усіма учасниками “проекту Україна”. Якщо загальнонаціонального консенсусу досягнути не вдасться, то у кожному реґіоні виникнуть власні “підпроекти Україна”, які суперечитимуть один одному. Зрештою, на даний момент так і є. Влада вже навчилася вміло цим користуватися, розмовляючи у кожному з реґіонів його “знаковою” мовою та обіцяючи втілити саме його “підпроект Україна”. Це дає їй змогу не допустити консолідації населення різних реґіонів у єдиний політичний організм, політичну націю з єдиною метою та волею до її здійснення. А відтак у ситуації загальної несконсолідованости вирішувати свої проблеми.