ПЕРЕДУМОВИ ТА ГОЛОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ

Однією з передумов успішного державобудування є самоусвідомлення певної групи людей як цілісности. Почуття єдности може формуватися на різній базі, але завжди потребує певного часу. Не обов’язково консолідуючим елементом має бути етнічна єдність, хоча конструкт єдности з часом може призвести через природні тривалі асимілятивні процеси до формування нового чи оновленого етносу. Зрештою, до цього може призвести і примітивне підкорення одного етносу іншим та примусова чи добровільна асиміляція.Якою під цим оглядом була ситуація в Україні? Здобуттю незалежности в силу жорстких ідеологічних обмежень у СССР не передував процес тривалого формування оновленого почуття консолідуючої єдности. Ба більше, совєцька пропаганда провокувала розколи навіть в українському етносі, не кажучи вже про решту населення УССР. У суспільній свідомості сформувалися іміджеві конструкти “западенців”, “бандерівців”, “східняків”, “хохлів”, “москалів”. Гласно і негласно на державному рівні насаджувалася нетерпимість до кримських татарів і євреїв. По суті, напередодні незалежности в Україні не було до решти сформованої спільноти, яку можна було б навіть умовно назвати українською політичною нацією. Значною мірою її населення було об’єднане лише спільністю території, зберігаючи різну ментальність, приналежність до різних політичних конструктів, культурних світів.

Єдиним порівняно консолідуючим елементом, попри територіальний, була ілюзія можливости швидкого виходу з стаґнації та кризи шляхом відокремлення від непідйомного СССР. Однак майбутнє цієї нової спільноти бачилася всіма групами населення по-різному, хоча мало єдину знакову назву “незалежна Україна”. У цьому і полягала велика ілюзія, породжена референдумом про незалежність 1991 р. Всі наче голосували за одне і те ж. Формально – так. Однак по суті – ні. Це усвідомлювала посткомуністична номенклатура в Україні, яка, вже тоді миттєво зорієнтувавшись, належно провела референдум, посиливши його масованою пропагандою, яка відрізнялася у кожному з реґіонів і обіцяла у кожному з них те, до чого він прагнув. Результат був досягнутий, однак політична нація так і не постала.

Водночас було вперше закладено основу для тих маніпуляцій з виборами, які досягли свого апогею на референдумі щодо конституційних змін 2000 року. Подібну технологію подвійних та потрійних стандартів застосовували на всіх президентських виборах, що і далі закріплювало фактичну гетерогенність населення України, не вело до справжнього консенсусу чи компромісу у вирішенні націотворчих завдань, а слугувало тільки вирішенню ситуативних завдань.

Таким чином, гетерогенність не тільки закріпилася в незалежній Україні як факт, але й почала наростати. Різні реґіони практично не проявляють волі до зближення чи взаємного зацікавлення. Причому, це стосується і культурного виміру, і економічного сенсу. Єдиний економічний організм в силу кризовости економіки та відсутности хоч якогось формування її структури через різного роду пільгову політику практично не створюється. Зрештою, реґіональні номенклатури на першому етапі навіть чинили опір втручанню центру у перерозподіл власности у їхніх реґіонах.

Західний реґіон не сприйняв практично повальної і вже незмінної русифікованости Півдня та Сходу. Не було проведено громадської дискусії з цього питання, суспільство не відрефлектувало реального стану справ. І не тільки не усвідомило реального стану справ, але й не виробило спільної, прийнятної для усіх (чи принаймні більшости) складових суспільства стратегії, що ж робити далі із проголошеною незалежністю та імплікованою тим самим політичною спільнотою й єдністю.

Невідомо, на чому базувати цю єдність. На спільності долі? Економічному інтересі? Але чи існує спільний загальноукраїнський економічний інтерес? Якійсь формі консенсусу? Але ж немає механізмів загальнонаціональної дискусії, яка б мала його виробити. Українське суспільство залишається розірваним. Мові? Але якій – тій, якою розмовляє більшість? Натомість, навіть офіційний Київ так і не спромігся усвідомити консолідуючої ролі української мови, він і далі сприймає її вкрай формально та холодно, вже не кажучи про майже всуціль російськомовне чи радше совєцькомовне київське міщанство. Для нього не існує фундаментальної тези російського політолога Сєрґєя Чернишова, що Росія – це, щонайперше, російська мова, а не територія, поліетнічне, полікультурне населення, а тим більше не та чи інша адміністративна структура. Натомість для адміністрації “государства Украина” актуальною є лише теза, що держава – це адміністрація.Водночас у такого диференційованого населення, яке не має спільного мовного простору (практична розполовиненість на російсько / суржико та україно / суржикомовне населення), спільного інформаційного простору (його практично віддано російським медіа, і більшість громадян нашогоо суспільства насправді живуть у російському медіа- та інформаційному просторі, переймаючись проблемами держави Росія, а тому більшою мірою є “росіянами”, ніж “українцями” в інформаційному сенсі слова), не формується ідентифікація з даною державою. Тривалий час існуючий з українською незалежністю стан навіть у формальному сенсі значною частиною суспільства або не усвідомлювався (а це включає певні зобов’язання та обмеження), або ж сприймався як нетривкий перехідний стан чи імітація незалежности, або ж просто сприймався вкрай вороже. Державний проект не став істотним для значної частини населення. Ба навіть більше – ні адміністрація, ні саме суспільство так і не випрацювали акцептованого більшістю суспільства “проекту Україна”, він просто відсутній. Можна говорити про певний брак “державного інстинкту”, якщо така термінологія прийнятна для більшости населення України.