ПЕРЕДУМОВИ ТА ГОЛОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ

Ненадовго у низці головно західних областей країни все ж вдалося встановити, як перехідну форму, певне слаборозвинуте й інфантильне демократичне правління, яке радше нагадувало відсутність влади. Тут воно здійснювалося українськими консервативними патріотами.

У перші роки незалежности Київ не надто втручався у реґіональні справи. В той час йшла головна боротьба за столицю, а отже всю державу. Натомість після структурування влади, накопичення головних капіталів, марґіналізації реґіональних еліт дійшло і до втрати влади українськими консервативними патріотами навіть у Західній Україні. На сьогодні практично вся влада контролюється державною адміністрацією з Києва. Зрештою, це можна вважати здобутком, бо ситуація була б набагато гіршою, коли б влада не контролювала ситуацію взагалі, як, скажімо, в Албанії, і тим самим призвела до повної деструкції суспільства й держави. Натомість питання полягає у тому, яку міру владних повноважень повинен мати центр, а яку – реґіони, кожна з гілок влади, і чи не призведе узурпація всієї повноти влади однією з гілок, скажімо президентською, до авторитаризму і, зрештою, чи не завдасть це шкоди цій гілці влади, та й державі загалом, або чи не призведе крайня централізація влади до посилення реґіоналістських чи сепаратистських настроїв у реґіонах?

Проблема тут не лише у Києві. Столиця діє методично і праґматично, хоча виключно на свою користь. Владу не змогли втримати самі “націонал-патріоти”. Вже від самого початку існування держави розпочалася тиха війна між дисидентсько-патріотичним та дисидентсько-демократичним крилом колись єдиного опозиційного руху. З огляду на начебто нагальні потреби збереження держави у яких завгодно формах, дійшло до усунення з політичної арени дисидентсько-демократичного крила, яке наголошувало на правах людини та загальних нормах демократії. “Націонал-патріоти” ладні були не тільки пожертвувати демократією, але й почали колаборувати з номенклатурою. Це призвело до їх повного виродження і врешті усунення від влади, при якій вони почали відігравати хіба що декоративну функцію.

Загальним явищем постсовєцького простору стала криміналізація ледь не всіх сфер життя, особливо матеріальної. Криміналізація стала спільним дітищем номенклатури, яка вдалася до безпрецедентного неконтрольованого розподілу загальнонаціонального майна, і традиційного криміналітету, який номенклатура почала використовувати як інструмент і який сам заявив про власні права на перерозподіл власности. Цьому сприяла і пауперизація широких мас населення, яке не отримало своєї частки власности. Сертифікатна приватизація стала формою відкупу від народу і позбавила його формальних підстав на свою частку при перерозподілі т.зв. всенародної власности. Тому збідніле населення перетворилося на поле для рекрутування дедалі ширших і ширших верств суспільства у замкнуте кримінальне коло.Послаблення контролю за державною власністю, особливо у традиційно прибуткових сферах, призвело на всьому постсовєцькому просторі до масового присвоєння державного майна. В результаті, в Україні склалася ситуація, коли “близько двох десятків “сімей” (кланів) захопили 4/5 т.зв. загальнонародної власности, залишивши всім іншим для боротьби за персональне фізичне виживання 1/5 цієї власности” [2]. І немає жодних гарантій, що й ця власність не буде перерозподілена на користь тих самих двох десятків кланів. Помилковим слід вважати твердження, що сертифікатна приватизація себе не виправдала й не принесла належного результату. Зовсім навпаки, – вона напевно назавжди відбила інтерес до подібних процесів у більшости громадян України, які начебто стали “власниками”. Насправді більша частина населення практично за безцінь подарувала свої майнові сертифікати. Від народу відкупилися, так йому нічого і не давши, і тепер настав час розподілити те, що ще не розподілено. А це найпривабливіші галузі, скажімо, енергетика.

Однак у метушні цього номенклатурного розкрадання практично було знищено чи розбазарено за безцінь цілі галузі української економіки. Чого варте розтягування за ефемерні борги, а фактично знищення, Чорноморського пароплавства? Перестали існувати галузі, пов’язані з високими технологіями, у тому числі й з військовими. Практично, це призвело до деіндустріалізації країни.

Безпосередньо з нею пов’язана і деінтелектуалізація України. Оскільки більша частина промисловости була зупинена, і після десяти років розкрадання та фізичного й морального знищення вона вже не підлягає жодному відновленню, то інженерно-технічні працівники або дискваліфікувалися, або перекваліфікувалися, осівши переважно на всюдисущих базарах. Те ж саме можна сказати і про позбавлену фінансування та замовлень науку. Молоді й перспективні вчені вже давно знайшли своє місце за кордоном. Ба більше, деякі дружні держави та стратегічні партнери цілеспрямовано, через різного роду еміґраційні програми (очевидно, в плані допомоги Україні) вимивають з України інтелектуальний потенціал, який ще в ній залишився. Безсумнівно, є й певні здобутки, але головно у гуманітарній сфері. Натомість, у сфері фундаментальних досліджень, нових технологій Україна не входить ані до числа країн, що їх розробляють та ними володіють, ані до числа тих країн, що активно впроваджують передані їм технології. Україна відноситься до кола країн, що перебувають поза технічним поступом [3].

Соціальна нестабільність призводить і до негативних демографічних процесів. Слабкість, а то й відсутність системи соціального забезпечення, хоча б на совєцькому рівні, призвела до різкого зменшення тривалости людського життя, різкого падіння народжуваности, а також масової міґрації населення. Міґрація була спричинена здебільшого економічними причинами, хоча часто і неможливістю реалізуватися в Україні. Певні міґраційні потоки мають етнічне забарвлення (як-от єврейський з України та кримсько-татарський у Крим), хоча й не викликані якоюсь ксенофобією в Україні. Тривожним підсумком десятиріччя став той факт, що Україну покинуло близько 400 тисяч жінок репродуктивного віку, шукаючи собі долю чи недолю за кордоном. В результаті в Україні дійшло до реальної депопуляції. За різними підрахунками населення України скоротилося принаймні на два мільйони мешканців.