Концепція української державності в Україні історико-політичній науці міжвоєнної доби

Людство і нації — це два поняття, до яких В. Липин¬ський по-різному підходить у вирішенні проблеми прогресу в своїй фундаментальній праці «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926). Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В історії усіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між будуючими і руйнуючими, об'єднуючими і роз'єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю природою переживає добу організації, об'єднання або ж зазнає впливу деструк¬тивних сил, які обов'язково приводять її до роз'єднання.

Якщо у М. Драгоманова прогрес завжди був сталим, рухом уперед до вищих щаблів суспільного життя, то у В. Липинського життя нації прямує або конструктивним: шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто вниз. Сутність цього явища знаходить своє вирішення в тому, хто. саме отримує провід усередині нації — організатори чи руїнники. Підкреслюючи, що лінія розвитку може вест вгору або й униз, Липинський відзначав, що шлях цієї лі¬нії залежить виключно від співвідношення тих позитивна і негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу. Цей процес у житті нації, на нашу думку, можна назвати просто еволю¬цією.

Якщо М. Драгоманов — прихильник ідеї лінеарного-прогресу, то у В. Липинського лінія розвитку нагадує ко¬ло. В. Липинський говорить про три вічні стадії, які на¬слідують одна одну і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охло¬кратія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт неминуче приводить до панування демократії, але й сама демократія у процесі дегенерації викликає до життя еле¬менти диктаторського характеру і грубої сили, тобто охло¬кратію. Охлократія — це механічний засіб панування, але її тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовни¬чості викликає до життя таку ж безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з конструктивними творчими якостями, тобто класократію. Крім цього головного кола, В. Липинський припускає у своїй концепції існування й, додаткового кола, яке складається уже з двох елементів — охлократії і демократії.

Якщо М. Драгоманов, виходячи з реальних обставин абсолютистської Росії, в умовах якої він виховувався, об¬стоював принцип свободи, то В. Липинський висував на перший план принцип авторитету і позитивного значення правдивої монархії, що, в свою чергу, пояснювалось його походженням і вихованням, умовами життя та природни¬ми нахилами, а також було реакцією на ліберально-соціа¬лістичну Україну 1917—1920 pp.

У М. Драгоманова інтелігенція — визначальний еле¬мент прогресу в його ідеальному безкласовому товаристві людей, які користуються однаковими правами і ведуть спільне господарство. У В. Липинського, навпаки, інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави. Він уважає, що ті люди в нації, які не зайняті безпосе¬редньо війною та обороною своєї батьківщини або ж ство¬ренням матеріальних, необхідних для життя цінностей, — де здекласована інтелігенція, якій можна довіряти лише «праву допомоги національній аристократії і роль-опосе¬редкованих помічників.

Якщо у Драгоманова свобода і самоуправа — ідеали людського громадського життя, а сама самоуправа має певну чудодійну силу, то в Липинського державний прин¬цип трудової монархії визначається формулою — автори¬тет і відповідальність зверху, свобода — знизу. Липинський розглядав авторитет і свободу як окремі сфери діяльності.

М. Драгоманов — еволюціоніст. Ідеальний безкласо¬вий, самоуправний устрій людського життя, на його думку, мав прийти вільно, сам собою, шляхом еволюції. Його по¬літична програма була ліберальною за своєю суттю, і то¬му-то, особливо після царевбивства в 1881 p., він звертає свої погляди до ліберально-конституційної платформи, покладаючи основні надії на ліберальних земців. В. Липин¬ський виходив із протилежності між творчою меншістю і пасивною масою. Історичний процес, на думку вченого, залежить від того, наскільки ця меншість зуміє, ведучи за собою масу, збудувати національно-державне життя. Тут вирішального значення він надавав моральному автори¬тету еліти та її провідним здібностям.М. Драгоманов був інтернаціоналістом і розумів істо¬ричний процес як процес універсальний, однаковий за своєю суттю і неоднаковий у формах вияву. Суттю цього процесу, за Драгомановим, виступала абсолютна всесвіт¬ня правда. Натомість В. Липинський захищав правду своєї землі — традиційно історичної України. Його основна ідея полягала в об'єднанні всіх людей незалежно від їхнього походження, усвідомленні приналежності до спільної тери¬торії. Він був територіальним патріотом і вірив, що патрі¬отизм, як усвідомлення своєї території, лежить в основі буття і могутності держав.

Якщо, за Драгомановим, шлях до утвердження нації пролягає через політичну автономію, яка безпосередньо залежить від загальної політичної автономії, то Липин¬ський вважає націю наслідком державності і обгрунтовує думку, що лише через свою державу і безпосередньо в державі формується нація. Позитивіст, раціоналіст, послі¬довник О. Конта і Г. Спенсера М. Драгоманов вірив у со¬ціальний прогрес, розум і науку, які приходять на зміну релігії. В. Липинський, навпаки, кожне своє рішення вивіряв па основі інтуїтивного, ірраціонального характеру ду¬мок і релігійних принципів, які виходили з підсвідомого буття і співвідносились із його власними аристократични¬ми принципами.