Концепція української державності в Україні історико-політичній науці міжвоєнної доби
Національно-державницький напрям в українській по¬літичній науці, що базувався на ідеї беззастережного виз¬нання права кожної нації як історичної спільності на власну автономію і державну незалежність, найбільш пов¬но проявився у дослідженнях академіків ВУАН С. Дні¬стрянського та С. Рудницького, професорів О. Ейхельмана і В, Старосольського, доцента О. Бочковського. Мето¬дологічною основою для обгрунтування концепцій держав¬ності їм послугували: теорія соціальної солідарності Е. Дюркгейма (О. Бочковський), ідеї російської філосо¬фії природного права (В. Старосольський, О. Ейхельман), західноєвропейські федералістичні теорії правової держа¬ви (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Ейхельман), німецька геополітична школа Ф. Рацеля і Р. Челлена (С. Рудницький, В. Старосольський)) ранні теорії соціа¬льного конфлікту Л. Гумпловича, Г. Ратценгофера і Ф. Оппенгеймера (В. Старосольський), ідеї Ф. Мейнеке, Г. Ферреро, Д. Мацціні (В. Старосольський, С. Рудницький). Водночас учені національно-державницького напря¬му методологічно використовували у своїх концепціях теорії спілки і спільності Ф. Тонніса (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський), авторитету, автоно¬мії і автаркії держави В. Вундта (С. Дністрянський, О. Ейхельман), етичного мінімуму Г. Єлінека (С. Рудни¬цький, С. Дністрянський, В. Старосольський), живого пра¬ва Г. Ерліха (С. Дністрянський), історичних та неісторич-них народів Г. Гегеля і Ф. Енгельса (О. Бочковський).
Учені національно-державницького напряму, обгрунтовуючи для України концепцію національної держави і право народного самовизначення, спиралися на свої дос¬лідження історії національно-визвольного руху україн¬ського народу, його давніх демократичних традицій. Концепцію національної держави вони будували у формі внутрішньої сполуки народів (С. Дністрянський), федера¬ції земель (О. Ейхельман), балтійсько-чорноморської фе¬дерації (С. Рудницький). Основним критерієм історичної доцільності тієї чи іншої форми державного будівництва вони вважали Інтереси нації і держави при домінанті су¬веренності .нації над суверенністю держави. Захищаючи право українського народу на самовизначення у межах своєї власної етнічної території, вони вбачали в ідеях де¬мократії та республікансько-демократичної державності основу життя української нації, визначали національну ідею і національну психологію як сутність нації, що ске¬ровує народ на боротьбу з територіальними зазіханнями іншої держави. Вважаючи український народ окремою ет¬нічною одиницею, вчені національно-державницького на¬пряму приділяли велику увагу державному будівництву України, використанню досвіду національно-визвольних рухів у інших країнах, переорієнтації національної свідо¬мості, обгрунтуванню ролі Галичини як П'ємонту України.Розглянуті вище напрями в українській політичній нау¬ці, незважаючи на притаманні їм особливості і розбіжно¬сті в теоретичних концепціях, водночас мали й багато спільного. Так, представники народницького і національ¬но-державницького напрямів, розглядаючи український народ як окрему етнічно-культурну одиницю, що має спи¬ратися на власні демократичні і романтичні традиції, вод¬ночас акцентували увагу на необхідності для України федеративних зв'язків з іншими народами, обстоювали де¬мократичну форму правління.
Спільними для народницького і консервативного напря¬мів були ідеї трактування людини як самостійної само¬цільної вартості, розуміння нації як територіального об'єд¬нання усіх громадян, що проживають в Україні, обгрунтування неповторності та своєрідності українського руху, опори в державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.
Учених — представників консервативного і національ¬но-державницького напрямів — об'єднувало розуміння на¬ціональної ідеї як основи буття нації та її боротьби за незалежність, необхідності побудови суверенної і незалеж¬ної української держави, визнання особливої ролі в цьому процесі Галичини як П'ємонту України.
Концепції українських політологів міжвоєнної доби збагатили світову політичну науку. Своєрідність і склад¬ність державного будівництва в Україні в 1917—1920 pp. змушувала їх звертатися до здобутків світової політичної науки і, застосовуючи їх у нових умовах, відкривати нові сторінки в політичній теорії та історії. Саме те, що Украї¬на протягом тривалого часу входила до складу інших дер¬жав і майже не мала власного досвіду державного будівництва, спричинило топ факт, що українські вчені-політологи багато в чому попередили цілий ряд рис ортодоксаль¬ної та радикальної парадигм у світовій політичній науці, розробивши відповідні підходи і концепції на грунті укра¬їнської науки вже в 20—30-ті роки.
Так, народники, зокрема М. Грушевський, орієнтували¬ся у своїх проектах української держави здебільшого на методологію традиційної парадигми, водночас застосову¬ючи психолого-антропологічні характеристики російсько¬го, українського та польського народів, характерні для сучасної політичної антропології і біхевіористського під¬ходу в політичній науці.
Учені консервативного напряму, не відкидаючи тради¬ційних підходів до монархічної форми побудови україн¬ської держави, вже орієнтувалися на англо-американську державну модель, допускаючи неформальні (групові) структури і функції, обґрунтовували необхідність взаємо¬дії між різними групами і класами суспільства у вирішен¬ні політичних питань. Зазначені характеристики, прита¬манні ортодоксальній парадигмі в сучасній, політичній науці, особливо яскраво проявилися у теорії класократії В. Липинського, де питання влади та управління розконцентроване і раціонально розподілене між багатьма цент¬рами влади.