Концепція української державності в Україні історико-політичній науці міжвоєнної доби

Національно-державницький напрям увібрав у себе складники, що характеризують сьогодні три існуючі пара¬дигми світової політичної науки. Орієнтовані на загально¬людські цінності цивілізації концепції С. Дністрянського та О. Ейхельмана сполучали в собі риси сучасного біхевіористського і традиційного підходів. У теоріях О. Бочковського та В. Старосольського, навпаки, яскраво вира¬жені методологічні засади, характерні для сучасної ради¬кальної парадигми у світовій політичній науці.У цілому можна стверджувати, що завдяки зусиллям вітчизняних дослідників українська політична наука у міжвоєнну добу досягла досить високого рівня. У теоре¬тичному і концептуальному відношенні вона наближалася до рівня найбільш розвинених на той час німецької та іта¬лійської політологій. Водночас, незважаючи на високий рівень європейської політології як науки, саме в Німеччи¬ні та Італії у міжвоєнну добу переміг фашизм, а в Украї¬ні, на терені Галичини,— найбільш близький до нього ін¬тегральний націоналізм. На нашу думку, феномен цього явища пояснюється рядом причин: по-перше, Німеччина, Італія та Україна в результаті першої світової війни почували себе обділеними. Україна не досягла державності, Німеччина була переможена, а Італія, хоча й воювала на-боці Антанти, після переможного завершення війни не одержала нічого з того, на що вона розраховувала, навпаки, зазнала величезних матеріальних і людських утрат; по-друге, повсюдне розчарування у цих країнах в діяль¬ності традиційних партій, які підтримували в Німеччині кайзера Вільгельма, в Італії — Антанту, а в Україні про¬грали справу державності; по-третє, сприятливий грунт для постання нових ідеологій: расизм у Німеччині, що еволюціонував від пангерманізму, теорія Риму в Італії та ін¬тегральний націоналізм Д. Донцова в Галичині; по-четвер¬те, відомо, що між теоретичною політологією і практич¬ною політикою існують суттєві відмінності, і, як свідчить досвід історії, нерідко високий теоретичний рівень політо¬логії як науки служить ефективним засобом у руках спритних політиків для вироблення власної стратегії і так¬тики, протидії реальним політологічним прогнозам задля; досягнення своїх політичних цілей.

Попри трансформацію на український грунт основних теоретичних принципів західноєвропейської, російської і польської, а також вітчизняної політології, українські по¬літологи міжвоєнної доби, як уже згадувалося вище, внес¬ли певний вклад у розвиток не лише вітчизняної, але й світової політології. У цьому плані слід назвати насам¬перед теорію класократії В. Липинського, концепцію орга¬нічних суспільних зв'язків С. Дністрянського, концепцію геополітики С. Рудницького і подальшу розробку В. Старосольським теорії німецької психологічної школи В. Вундта і Ф. Тонніса.

Ряд концептуальних схем та політологічних теорій ук¬раїнських політологів міжвоєнного етапу перекликаються із нашим сьогоденням. Це насамперед: 1) дослідження народниками психологічних характеристик українськогої російського та польського народів, їхні ідеї щодо можли¬вої федерації України з іншими народами, конкретні про¬екти цих федерацій, розроблені ними питання народоправ¬ства та демократичних традицій в Україні; 2) консерва¬тивні концепції української монархії, зокрема ідеї про-особливу роль провідної верстви, територіальний патріо¬тизм, а також державотворчі характеристики народів Га¬личини та Наддніпрянської України, вироблені консерва¬торами, визначення останніми типів, видів і форм держа¬ви; 3) теорії суспільних зв'язків та національної держави,, дослідження національно-визвольних рухів у інших краї¬нах, аналіз соціально-класової структури українського на¬роду та визначення носіїв національної свідомості і, нарешті, національно-державницькі проекти конституцій України. Слід зазначити, що ряд ідей та концепцій В. Липинського, зокрема, його концепція територіального патріотизму та ідея органічного поєднання впливів Сходу і За¬ходу у власній нації, нині знаходять практичне втілення у політичному житті сучасної України.

Порівняльний аналіз концепцій М. Драгоманова і В. Липинського. М. Драгоманов і В. Липинський по праву вважаються основоположниками української політології як науки. Політичні концепції цих учених, що розроблялися па різних історичних етапах розвитку української інтелек¬туальної думки, справили визначальний вплив на розви¬ток політичної теорії українського державознавства і за¬початкували нові напрями політологічних досліджень в Україні та в еміграції. Оскільки обидва дослідники були ключовими фігурами дореволюційного та міжвоєнного ета¬пів у розвитку української політології, саме порівняльний аналіз основних елементів їхніх політологічних концепцій дає можливість найбільш точно охарактеризувати обидва ці етапи.

М. Драгоманов — типовий представник ідеї суспільного прогресу. Вихідний пункт прогресу, за Драгомановим — це вільна людина, яка шляхом добровільного об'єднання з іншими людьми у більші чи менші колективи поступово приходить до вищих форм суспільного життя. Прогрес від¬бувається неначе сам по собі, завдяки здоровим розумо¬вим силам людини. На думку вченого, наука, знання — це той світоч, що визволяє людство з темряви і веде його до вершин розумової організації.У В. Липинського вирішення проблеми політичного прогресу чи регресу залежить насамперед від творчих яко¬стей еліти. Еліта може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній співпраці еліти з масою (класократія), або ж на підіграванні і по¬шуках спільного альянсу з анархічними, руїнницькими ін¬стинктами маси (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).