Суверенітет української держави, загальні ознаки

За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада - представницький орган, депутати якого обираються населенням на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки, проведення референдуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський і місцеві референдуми».

Склад Верховної Ради - 450 народних депутатів, правовий статус яких визначався Законом України «Про статус народного депутата України»[2].

Порядок роботи Верховної Ради України визначався її регламентом, прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 р. Верховна Рада працювала сесійне. Для організації її роботи спеціально утворювалась Президія. З метою здійснення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, віднесених до відання Верховної Ради, а також сприяння втіленню в життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних депутатів постійні комісії. Їх організацію і діяльність регламентував Закон «Про постійні комісії Верховної Ради України»[3].

Уособленням виконавчої влади стали Президент і Кабінет Міністрів. Президент - главою держави і виконавчої влади в республіці. Його повноваження визначили Конституція і закон «Про Президента України»[4]. Президент обирався на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на 5 років.

Невід'ємною умовою побудови демократичної правової держави, втілення в життя верховенства права є проведення судово-правової реформи, головне завдання якої - становлення сильної, незалежної при здійсненні своїх функцій судової влади. У квітні. 1992 р. Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи. Незабаром після ЇЇ схвалення Верховна Рада прийняла закони «Про Конституційний Суд України»[5], «Про статус суддів»[6], «Про організацію судового самоврядування»[7] Судове самоврядування розглядається як одна з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено певні кроки в напрямі становлення судової влади.Найважливішою умовою досягнення мети судово-правової реформи є й також удосконалення організації та діяльності попереднього слідства, прокуратури, адвокатури, чітке визначення компетенції Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки та Їх органів на місцях. Цьому завданню підпорядковано, зокрема, закони: від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру», від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру», від 25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України», від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність».

У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база реформування місцевої влади. У березні 1992 р. був прийнятий Закон «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування»[8]. Ним діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві і Севастополі.Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основному була створена правова база для забезпечення організації та діяльності державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що склалася протягом останніх майже п'яти років в організації законодавчого процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень[9]. Найбільше проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це закономірно. Адже Інститут президентства як складової частини виконавчої влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з елементів виконавчої влади було тісно пов'язано з впровадженням в 1992 р. інституту представників Президента України в областях і районах. Але реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 р., коли Верховна Рада прийняла Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та їх виконкомам. Фактично це означало контр- реформу у питаннях місцевої влади[10]. Чимало проблем виникало й при реалізації Концепції судове-правової реформи[11]. Все практично звелося до демократизації статусу суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади[12].

Причин такого ненормального стану в організації та діяльності державного апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи державної влади і місцевого самоврядування відбувалося нерівномірно, нерідко без певної програми.

У середині 1995 р. склалася небезпечна ситуація - різко загострилося протистояння владних структур, перш за все суб'єктів конституційного права України - Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин державних органів негативно впливав на всі сторони життя республіки, породивши економічну і політичну кризу і соціальне напруження в суспільстві. Однією з головних причин такого становища була відсутність нової демократичної конституції України.