Невідомі переклади І.Франка з Й.В. Ґєтє

Не наполягаючи, втім, на остаточності своїх спо­стережень (які могли б бути підкріплені й розглядом правописних особливостей Франка відповідного пері­оду, — але такий розгляд відвів би далеко від основної теми), залишаємо за перекладеним фрагментом назву твору-оригіналу.

Над драматичним твором «Пандора», що за жанром мав бути «святковою виставою» (Ein Festspiel) Ґете працював у 1807—1808 роках, маючи намір опублікувати драму у журналі «Prometheus», на замовлення якого й приступив до цього задуму. Твір залишився незаверше­ним — написана була лише перша дія (яка й була опу­блікована в згаданому журналі), та схема продовження твору. Тематику, що може бути віднесена до «проме­теївської» (і яка була популярна в Європі практично упродовж усього XVIII ст.), Ґете розпочав у 1773 р. роботою над драмою, названою «Прометей». Роком пізніше поет написав однойменний гімн (і той, і інший твір, опубліковані не відразу, мають кожен свою цікаву текстологічну історію, торкатись якої наразі не маємо можливості). Зазначена тематика поставала для Ґете у великому багатоманітті мотивів — творчої особистості, незалежності, індивідуалізму, людинолюбства, змісту людського життя тощо; творчість Ґете відзначає у сфері цих мотивів дуже складна розробка. І якщо гімн «Прометей» зазвичай витлумачують як богоборчий поклик, як вершину вільної думки епохи «Бурі і на­тиску», то драма, менш експресивно напружена (втім, не орієнтована на це уже відповідно своєї жанрової природи), більшою мірою виявляє далеко нестандарт­ний, надзвичайно своєрідний спосіб мислення поета (приміром, тези про одухотворення людей, до якого сам Прометей без допомоги Мінерви виявляється не здатен, про смерть як відрадний вінець життя тощо). Досить сказати, що, через багато років (у 1819 р.) одержавши рукопис своєї драми, Ґете, за переконанням дослідників, сам не до кінця зумів «розшифрувати» весь комплекс її ідей.

Знову торкнутися означеної тематики Ґете зробив спробу орієнтовно у 1795—1797 роках, плануючи на­писання трагедії «Звільнений Прометей» (із написаного залишився лише невеликий уривок, знаний як «Хор океанід»).

«Пандора» знаменувала ще один наворот Ґете до міфологічного матеріалу, в якому фігурують постаті Прометея, Епіметея та інші, ще один етап його роз­робки у не менш, якщо не більш складний спосіб. Драма є твором символічно-алегоричним, писаним у стилі, риси якого пізніше було продовжено при завершенні «Фауста». Серед багатьох міфологічних сюжетів, пов'язаних з постатями цієї драми, Ґете обрав оригінальну, рідкісну версію. Так, заголовний образ твору — Пандора, зіслана богами на землю, у творі Ґете позбавлена однозначної функції покарання непокірних богам людей, — здійснювана нею роль може мати різні тлумачення, як і вміст тієї знаменитої «скрині», яку принесла з собою: у ній — не лиха й біди (як це твердить найбільш поширений варіант міфу), а щось більш вишукане (відтак, можливо, й більш підступне) — химери та ілюзії, за якими людство веде погоню. У написаній першій дії п'єси героїня, іменем якої на­звано твір, не з'являється, — про неї лише ведеться мова, здебільшого в діалозі Епіметея та Прометея. Епіметей тужить за Пандорою, своєю дружиною, яка зникла з землі, проте обіцяла повернутись. У начерку продовження твору Пандора справді повертається, її «скриня» цього разу мистецьки оздоблена, з неї далі постає храм із алегоричними началами науки й мис­тецтва. Його й подарує людам Пандора. Таким бачить майбутнє людства Ґете у цій святковій драмі. Активно заявляє про себе й молоде покоління. Службу в храмі будуть нести Філерос, син Прометея, що зуміє батьків запал до реальної дії поєднати із вірністю красі, якою відзначається Епіметей, його дядько, а з ним поряд — і Епімелея, дочка Епіметея, ніжна, чутлива юнка з люблячим турботливим серцем.

Через всю драму проведено протиставлення образів двох братів — Прометея та Епіметея, що є концепту­альним.Алегоризм «Пандори», твору, написаного у часі роз­грому пруської армії Наполеоном та злигоднів окупації на німецьких землях, багато дослідників витлумачує так, ніби письменник виклав тут лише свої роздуми про історичне лихоліття і, мріючи про повернення часів нового підйому культури, прагнення свої пов'язав із образом Епіметея.

Проте, видається, і тому й іншому героєві Ґете вділив риси і пориви своєї особистості. Прометей — уособлення дії, потуги, грубої земної закоріненості, він не надиться на обіцянки Пандори, його друзями є ковалі, люди праці (а у крайній точці вияву своєї позиції Прометея відзначає навіть і допущення войовничого, збройного чину). Навпаки, Епіметей — постать спо­глядального способу життя, любитель мріянь і роздумів, шанувальник мистецької витонченості. Закоханий у Пандору, він дочекається її повернення і знову по­єднається з нею.

Не тільки численні висловлювання німецького поета про двоїстість своєї натури (а на певному, тривалому етапі — і про феноменальну свою невизначеність), але й емоційна наснаженість образу Прометея у цій драмі, а зрештою й повсякчасне тяжіння Ґете до широких світо­вих узагальнень (а не лише відбиття локальної ситуації) є аргументами того, що у цьому творі Прометеєві вді­лено аж ніяк не підпорядковане місце; жодним чином його не можна розглядати тут як образ, чиє завдання — відтінювати достоїнства Епіметея. Справа обох братів образно поєднана. Один з видавців спадщини Ґете спо­стеріг, що зазначена п'єса Ґете, задумана у високому стилі різдвяної драми, розпочинається сценою, коли темноту пробиває світло факела Прометея та вогонь кузні, де невтомно трудяться ковалі, а завершуватися мала апофеозом світла бога ґеліоса (сонця), у променях якого на небо злітають Епіметей, звільнений від земних пут, та його дружина Пандора.