Болюча муза Василя Барки (за романом Жовтий князь

Так, в історії сталося багато жахливого з українським народом, не раз протягом XX ст. йому загрожувало повне винищення, але, попри всі негаразди, українське село — основний носій української народності — вистояло, передусім завдяки своїй жазі до життя. І сьогодні, коли ми розбудовуємо нове суспільство, не повинні забувати сторінки історії, якими страшними вони б не були.

Авторський задум виходив далеко за межі докладного опису, фіксації страшних подій голодомору в Україні, Барка прагнув порушити чимало болючих проблем української нації, України як підневільної, а не суверенної держави. Він хотів, використовуючи вражаючий життєвий матеріал, показати світові той розхвалений «рай» радянського життя, справжню антигуманну мораль тоталітарного, чужого людській природі суспільства. Його опис, розповідь, образ, деталь, пейзаж, картина повсякчас набувають символічного, а тому й узагальнюючого змісту, притчового підтексту. Свої думки, ідеї автор висловлює опосередковано, без публіцистичних чи ліричних відступів, однак це не зменшує актуальності звучання багатьох «вічних» морально-філософських понять, таких як життя та смерть, любов і ненависть, віра й безнадія, вірність і зрада, батьки й діти, добро та зло, натовп та індивідуальність. Ці поняття виступають у яскравих, екстремальних ситуаціях, що розкривають справжній зміст контекстів.Трагедія 1933 р. осмислюється письменником через біблійне пророцтво як результат запрограмованого геноциду, що його здійснювала партія більшовиків і її вожді, які асоціюються з фатальним диявольським знаком «666». Звір із цим знаком постає з розповідей подорожнього в жовтому одязі — так через весь роман проходить символічний образ Жовтого князя, який несе смерть, горе, страждання, суцільне нищення й руйнацію, спустошує не тільки землю, але й душі людські: «Всіх супротивних йому, але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів — огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі... Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладений від князя, що при дияволі ходить»

У романі докладно змальовуються діяння більшовицьких опричників, які, запопадливо вислужуючись перед вищими ешелонами влади та їхніми сатрапами в Україні, забирали в селянських багатодітних сімей останні крихти, свідомо прирікаючи дітей на мученицьку смерть.

Вражають своєю реалістичністю картини апокаліпсичної руйнації, вчиненої партією більшовиків. Картина соціального лиха вражає широтою художніх узагальнень, асоціаціями з образами біблійних пророцтв.

Як письменник-модерніст Василь Барка не описує чи розповідає, а інтерпретує, моделює. Основною художньою «моделлю» роману «Жовтий князь» є модель тоталітарного суспільства. Василь Барка не міг оминути проблеми антигуманної сутності всієї тоталітарної системи, що породжує подібні явища, фальшивості проголошуваних нею гасел соціальної рівності, уселюдського братерства, щастя для всіх. Уже на перші сторінки роману проривається болючий контраст у поділі людей на господарів становища та безправних рабів, на ситих і голодних. Цей поділ є узагальнюючим, найточнішим і по-справжньому «модерністичним».

У «Жовтому князі» митець створює модель радянського українського суспільства з відповідною ієрархією справжніх і уявних цінностей, з його розмаїтістю виконавців дуже різних ролей (будівничих, охоронців-руйнівників, підсобників, катів, жертв) у тому фантасмагоричному дійстві, яке зветься радянським життям. Цією моделлю служить невелике село Кленоточі, яке одним із перших на Полтавщині, за версією Барки, потрапляє в епіцентр голодомору, а тому приречене на знищення. Усе, що відбувається з жителями Кленоточів під час голодомору, розкриває моторошну сутність тоталітарної держави, яка своїх громадян, селян-хліборобів з діда-прадіда, навмисне штовхає в голодну прірву, з якої їм, здається, уже ніколи не вибратися. Цей існуючий у такому вигляді світ — абсурдний, усі правічні закономірності в ньому порушені, селяни-хлібороби вмирають голодною смертю. Наприкінці твору ця думка ще більше підсилюється в довгоочікуваній сцені збирання нового врожаю — щедрого й великого, але його вже нема кому збирати, та й у тих, хто з великими фізичними зусиллями вийшов на поле, зовсім немає впевненості в тому, що цей новий хліб знову хтось не відбере. На краю прірви був не лише Мирон Катранник, є небезпека потрапити до прірви всьому суспільству.

Барка, алегорично змальовуючи тоталітарне суспільство, моделює процес його руйнації, передапокаліпсичкий стан. Кульмінацією цієї моделі є історія життя селянської родини Мирона Катранника, у якій поступово вимерли всі. Ця велика дружна родина, у якій завжди панував лад, взаєморозуміння, культ праці й любові, утілила у своїй трагічній історії долю всього українського селянства, якому судилося у XX ст. витримати важке випробування не тільки на фізичну, але й на духовну міцність. У творі також підкреслюється, що всі, хто вгорі, біля державної машини, є насамперед слухняними рабами цілої системи, маленькими, але дуже потрібними в ній гвинтиками. Система в будь-який момент може кожного з них викинути, замінити іншим. Проблема знищення тоталітарною системою людського в людині пов'язана в романі з проблемою повного ігнорування владою індивідуальності, перетворення всіх і кожного на безлику масу, якою легко було б керувати. Автор розповідає трагічну історію про старого Ґонтаря, яка засвідчує цілковиту безправність, несвободу людини в тоталітарному суспільстві. Василь Барка наголошує на тому, що тоталітаризм — явище позанаціональне, це вселюдська біда, яка може прийти в кожну країну, до кожного народу, неспроможного захистити себе.Викривальний пафос у романі присутній скрізь: у реалістичних описах, психологічному зануренні в почуття героїв, їхніх розмовах між собою, у внутрішніх монологах, символічних сценах, умовних картинах. Однак у «Жовтому князі» Василь Барка викриває, розвінчує, але не береться судити. Він пише про це в передмові до роману, називаючи себе «свідком для суду: розповідати, що сталося в житті». Але автор не залишається абсолютно байдужим до зображуваного, хоч і відступає від давньої традиції «плакати» разом зі своїми героями над їхньою гіркою долею, співчувати їм. Авторська анти-байдужість виявляється передусім у тому, що, усупереч загальній песимістичності реально-конкретного матеріалу, Барка робить оптимістичним і обнадійливим закінчення свого загалом похмурого «Жовтого князя» — вселяє людині надію в перемогу добра над злом.