Болюча муза Василя Барки (за романом Жовтий князь
Творчість письменників «третьої хвилі еміграції» (в основному воєнних і перших повоєнних років) В. Барки, І. Багряного, В. Некрасова завоювала велику популярність за кордоном, але не була відома в Україні. Завдяки цим авторам українська література збагатилася новими темами: репресії української інтелігенції, голодомор 1933 p., визвольна боротьба проти радянської системи 40 — 50-х pp. XX ст., згубний вплив комуністичної ідеології на духовність людини.
Василь Барка — поет модерний і елітний. Його ідеалістично-містичний світогляд знайшов найповніший і найглибший вияв у поетичній творчості. Саме нею він значно розширив стильові горизонти української літератури. Правда, ці горизонти розкрилися лише наприкінці XX ст., коли сама література стала іншою, і поезія Барки змогла поступово повертатися в її різнобарвний контекст. Художній світ прози Василя Барки, яким би різножанровим і багатоаспектним він не був, є цілісним і викінченим, як дім, збудований людиною, яка добре знає свої можливості, має глибокі знання про довколишній світ, власну думку про нього та чітко усвідомлює свою місію на цій землі.
Проза Василя Барки несе на собі «печать» поетичності його світобачення. Вона не просто описує, розповідає, фіксує щось, митець торкається важливих екзистенційних, буттєвих проблем, намагається всебічно та по-філософському, крізь призму одвічних загальнолюдських цінностей, пізнати, осмислити навколишній світ у зіставленні з внутрішнім світом людини, свого сучасника, запропонувати власну версію розуміння цих двох світів, виділити в ній не саме явище, а його суть, ідею, тобто таку, що втілена в образі.
Літературознавець Микола Жулинський пише: «Роки Василя Барки високі й згорьовані Та долає він обрану ним добровільно трудну вершину самопізнання
j жертовної творчої праці в самотині — в білому чернецтві, бо прийняв цей спосіб життя усвідомлено на своє п'ятдесятиліття в надії «відновити образ Христа Спасителя в українській літературі, як в зосередженні всього культурного життя народу в Україні». Василь Барка глибоко усвідомив мудру істину: світ довкола себе людина змінити не може, зате здатна змінити його в собі.
Василь Барка не видається дивним, радше дуже мужнім і сильним — пройти такий важкий, страшний і для декого просто непосильний шлях і так само, як у далекому дитинстві, палко любити життя, радіти йому, вірити в себе й у переможну силу добра, світла, людського духу. Про це говорять його книжки, підготовлені самим автором для першої публікації їх в Україні, — третій том лірики «Океан» (1992 р.) (два перші вийшли в Нью-Йорку), епічна поема «Судний степ» (1992 p.), драматична поема «Кавказ» (1993 p.). Сама доля постійно кидала його в мандри, часом небезпечні, по світу — Північний Кавказ, Москва, Берлін, Нью-Йорк і, нарешті, Глен Спей — ніби на випробування стійкості духу, ніби для одержання великого життєвого досвіду й усвідомлення через той досвід самого себе.
Життєвий шлях Василя Костянтиновича Очерета (це справжнє прізвище письменника) почався 16 липня 1908 р. в с. Солониці Лубенського району на Полтавщині. Василь був найменшим сином у родині з «козачого стану» — батько його служив у козачій частині, був на російсько-японській війні, звідки повернувся покаліченим. Родина Барки постійно бідувала, батько теслював, доглядав разом із синами чужі сади, під час громадянської війни виготовляв кінське спорядження для армії Будьонного. «Низове» походження дало можливість дітям Костянтина Очерета безкоштовно вчитися в Лубенській бурсі, яка невдовзі була перетворена на трудову школу. Отам майбутній письменник і осягав перші свої «науки», з яких найбільше притягувала до себе література. Пізніше в автобіографії Василь Барка зізнається, що літературними вчителями його в молодості були Г. Сковорода, Т Шевченко, І. Франко, Ф. Достоєвський, М. Коцюбинський.
Після закінчення Лубенського педтехнікуму довелося вчителювати на Донбасі, у невеликому шахтарському селищі під назвою Сьома Рота. Але те тривало зовсім недовго, почалися конфлікти з місцевим партійним начальством, яке переслідувало енергійного вчителя математики й фізики за його новаторський підхід до системи викладання. У 1928 р. він виїздить на Північний Кавказ у м. Краснодар, вступає на філологічний факультет місцевого педінституту. Тоді ж наважився надіслати до Харкова П. Тичині власні вірші, які були опубліковані.
Та подія додала впевненості в собі — 1930 р. з'явилася перша книжка поезій «Шляхи». Але слави авторові вона не принесла, навпаки — у «Літературній газеті» його звинувачено у виявах «класово-ворожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі», змушено до прилюдного каяття на зборах РАППу (Російської асоціації пролетарських письменників, до української секції якої входив поет). Звісно, та перша книжка була ще учнівською, але символічне наповнення образів свідчило про великі потенційні можливості обдарування молодого поета, що, напевне, і привернуло пильну увагу партійної критики, яка виховувала й підтримувала лише покірні посередності.Уже з перших кроків у літературі Василь Барка заявив себе як «чужорідне тіло», що його система без вагань готова була коли не придушити, то виштовхнути геть за межі «комуністичного раю». Із цієї причини твори українського письменника Василя Барки впродовж кількох десятиліть були взагалі невідомі на рідній землі: на них було накладено табу. Зате ніщо не перешкодило йому понести у своєму серці рідну Україну в широкий світ. Але спочатку треба було вчасно замовкнути, герметизуватися, щоб не знівелювати те основне в собі, що могло невдовзі буйно прорости на благодатнішому ґрунті, Василь Барка спочатку «вдягає маску» — 1932 р. в Харкові виходить його наступна книжка під назвою «Цехи», тепер ідеологічно правильна, на «виробничі сюжети», що зафіксував і відгук на неї в тій же «Літературній газеті». Поезії, що ввійшли до збірки, створювалися під свіжим враженням від спостережень на заводі «Красноліт», де автор був у «творчому відрядженні».