Богдан-Ігор Антонич - поет гармонії

У поезіях Антонича — поета-модерніста — вражає не тільки багатство несподіваних живописних і музичних образів, але й певний принцип організації сюжету, художнього сприйняття крізь призму музики, як, наприклад, у вірші «Концерт», що побудований за принципом розгортання жанру симфонії. Гру починають одні «інструменти», а далі вступають усе нові й нові, і ведуть нові теми: «горлянки соловейків плещуть, мов гобої», «у зозуль прамові прадавній корінь «ку» у горде соло лине», «тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок, коли в таріль землі тарелем сонця гримне».

Крім виданих збірок «Привітання життя», «Три перстені» та «Книга Лева», Антонич встиг упорядкувати ще три — «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Слід звернути увагу на те, з яким тонким відчуттям композиції укладав поет свої збірки. Він не працював за принципом «що написав — те й видав». Три останні збірки Антонич готував паралельно протягом чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою. «Зелена євангелія» — це книга природи, «Ротації» — книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» — книга віри.

Збірка «Велика гармонія» є звертанням до Бога. Він присутній тут не в особах Трійці, а всією творчою силою, що дарує життя разом із натхненням. Містичний сенс збірки віршів про велич творця можна передати тільки музикою. Не важливо, як «звучать» недосконалі вірші. Головне — як «у вечорі на фортепіано світу кладе долоні Бог». Тоді лад і порядок пронизують речі, тоді хаотичні події утворюють ту незмірну гармонію, що недоступна навіть людській уяві. Музика в європейській культурі вважається духовною першоосновою. Суттєвим є те, що ми потрапляємо під вплив мелодії, що вона «будує» нас, але цього не вдається описати словами. Тому Творець — це музика. Тому поезія «Великої гармонії» вщерть заповнена світлом і оркестровою грою. Музика дає натхнення, а натхнення приносить визволення.

Остання, посмертна збірка «Ротації» — дуже цікавий і важливий етап у розвитку поета Антонича, у багатьох формальних і поетичних аспектах вона відрізняється від основного напрямку його таланту (ротації — це назва швидкої друкарської машини для газет у середині минулого століття. Крім того, у розумінні Антонича, це символ безконечного міського млинка, де великі наміри перемелюються на дрібниці, а людські стають нелюдськими). Осуд поета в сучасному місті викликав передусім дух гендлярства й продажності. Слова коханців, «мов гроші, пристрастю протерті» («Вербель»), і все це «котиться в провалля під лопіт крил і мегафонів» («Кінець світу»).Ця збірка увібрала не тільки нові тематичні пласти, але й засвідчила нові риси поетики Антонича. Сам автор називав її «якимось надреалістичним натуралізмом». Це визначення найближче стоїть до сюрреалізму. Як згадував приятель поета, художник В. Ласовський, на Антонича сильно вплинули полотна сюрреалістів Де Кіріко та М. Андрієнка: монументальна статичність і скульптурність зображення. Він теж прагне створити картину, яка передала б відчуття відрази. Тут уже панує не гармонія, а дисгармонія, разючий контраст:

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,

в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.

На голови міщан злітають зорі, наче листя,

у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

(«Концерт з Меркурія»)

Це книга, у якій Антонич дав нове тлумачення урбанізму в українській поезії. Щодо тематики, «Ротації» можна вважати продовженням «Привітання життя», щодо розвитку філософських мотивів — «Книги Лева», але в цій збірці місто стає вже своєрідним символом «антиприродності». Незважаючи на те, що Поетична біографія Антонича збіглася зі становленням в Європі нового міста, міста-гіганта, він не був схильний до футуристичного захоплення мегаполісом. Його не вабило відірване від природи технократичне існування, тому у віршах цього циклу з'являються кінцесвітні мотиви (якщо потвор океанських глибин первісної природи поет називав «братами з дна вод», то потворам рукотворного міста він пророкує загибель). Цими ж мотивами пройняті твори цього циклу «Кінець світу»; «Міста і музи»; «Балада про блакитну смерть» тощо.

Знайомлячись, наприклад, із поезією «Сурми останнього дня», легко уявити три яруси описаного Антоничем міста (надземний — «стоповерхові кам'яниці» «пуща з каменю»; земний і підземний), а також перейняти його настрій: