Богдан-Ігор Антонич - поет гармонії

30-ті pp. XX ст., на які припадає творче життя самобутнього талановитого поета Богдана-Ігора Антонича, були періодом великого пожвавлення в західноукраїнській літературі. Настрій новаторських шукань у сфері мистецтва слова стимулювали мистецькі експерименти львівських художників, зокрема членів АНУМ — Асоціації незалежних українських митців, до якої належав і сам Антонич. Антонич був одним з нечисленних, а у своєму стилі навіть єдиним в українській літературі цього періоду творцем власної цілісної концепції світу. Одна з координат його поетичного світу — це спроба віднайти втрачену в цивілізації гармонійну єдність людини та космосу природи, а також споконвічна, невмолима туга людини за повнотою існування, туга, яка з давніх-давен знаходила вияв у міфологічній свідомості наших предків і наснажувала всю поезію Антонича.

«Закоханий в життя», він поспішав пережити цю велику любов і співчуття до всього живого, до всього, що живе й бореться за своє існування. Життя Антонича обірвалося в 1937 p., коли йому було тільки 28 років. Однак ще до своєї передчасної смерті він досягнув вражаючої мистецької зрілості, здобув добру славу й високий літературний авторитет. Тільки шість років пролягли між його першою й останньою збірками, але за цей час він написав п'ять книг поезій (не беручи до уваги «Велику гармонію», зібрану й опубліковану посмертно).

У вступній статті до першого видання творів Антонича Дмитро Павличко написав такі гіркі та справедливі слова: «Так мало тепер знають про нього, що хочеться починати майже неймовірним твердженням: Антонич був поетом і жив колись у Львові...» Він народився 5 жовтня І909 р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на «Антонич». Дитячі роки майбутнього поета пройшли в селі Новиця Горлицького повіту. Гірська природа, звичаї селян, усе те, що оточувало його з дитинства, сприяло розвитку чутливої художньої натури. Навчався Антонич у польській гімназії в м. Сяноку. В одному з віршів подано точний портрет Антонича-гімназіста:

Під абажуром з бібули зеленої полумінь маяв

в лафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.

Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая

мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

(«Зелена елегія»)

Саме до цього часу належать і перші вірші.

У 1928 р. Богдан-Ігор Антонич стає студентом Львівського університету, який був на той час польським навчальним закладом. Студенти слов'янської філології створили поза університетом гурток україністів, і Антонич швидко опанував українську літературну мову. Тут він познайомився з Романом Савицьким, Ярославом Рудницьким, Романом Завадовичем, тут уперше читав свої вірші «на людях». Університет він закінчив уже досить відомим літератором. У 1931 р. Антонич почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» з'явилася його перша збірка віршів «Привітання життя».

Закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії в 1933 p., Антонич став вільним літератором. Державної роботи він не шукав, бо українцеві отримати її було майже неможливо. Крім того, Антонич був переконаний, що має багато чого зробити в поезії.

Антонич-поет народжувався трудно, але, знайшовши свій справжній творчий шлях, пішов ним семимильними кроками. Його перші вірші, на думку Б. Рубчака, дещо формально невикінчені та тематично невишукані, у них також відчувається вплив старших західноукраїнських поетів, особливо Богдана Лепкого. Та гарний літературний смак і висока поетична культура молодого автора не дозволили йому друкувати ранні твори: більшість із них залишилися в рукописах.

Поезії, що ввійшли в першу збірку, значно цікавіші, у збірці чимало художньо майстерного й несподіваного. Молодий поет намагається внести багато нового у формальний арсенал поезії. Антоничів ранній формалізм виявляється в строфічних експериментах, що особливо помітні в сонетах (поет «ставить сонет на голову», чергує катрени з секстетами або й з окремими терцинами тощо), але такі барокові ігри з формою сонета не дають жодних дійсно художніх ефектів. Навпаки, найцікавіші сонети в першій збірці Антонича — ті, що написані цілком «канонічною» сонетною формою.