Богдан-Ігор Антонич - поет гармонії

«Привітання життя» — єдина збірка у творчому доробку Антонича, де поет звертає головну увагу на «слухову» експериментацію. Уже в другій збірці він сам зрозумів, що він передусім «образотворчий», а не «піснетворчий» поет, і до систематичного озвучування поезії більше не повертається, воліючи зосереджуватися на будуванні образів. Але навіть у першій збірці зустрічаються дуже вибагливі поетичні образи, які можна умовно поділити на дві категорії: перша, менш цікава, нагадує інтернаціональний арсенал образів західноєвропейської поезії. Самі по собі образи — часом блискучі, але вони в'януть порівняно з «пізнішим» Антоничем. Друга, цікавіша, категорія — це цілком уже антоничевські образи (як «п'яний дітвак із сонцем у кишені» та ін.).«Привітання життя» — дуже нерівна збірка, що створювалася під впливом романтизму (особливо морського, запозиченого з англійської романтичної поезії та її епігона Джона Мейсфілда); польських поетів Казімежа Вежинського (цикл про спорт) і Юліана Тувіма. У віршах зустрічаються барокові образи-кончетті (сонет «Підсвідомість»), є барокова гра із сонетною формою; є спроби модифікованого верлібру; є відгомони французьких символістів, особливо Поля Верлена; є сліди сюрреалістів; є вплив Павла Тичини (наприклад, у вірші «Збирання картопель», як це слушно відзначив професор Неврлі); і разом із тим усім є вірші, що аж бентежать своєю традиційністю.

Це насамперед збірка талановитого молодого поета, який одчайдушно шукає свій стиль, блукаючи в чарівному та манливому лісі світової поезії. Тут був його цех, його ґрунтовне ознайомлення з усіма фазами поетичного матеріалу, що його поет уже в наступній збірці так майстерно, а найголовніше — так по-своєму опанував. У цих шуканнях він, зрештою, натрапив на родовище, яке стало основним джерелом його натхнення. Твір «Зелена елегія» — єдиний у цілій збірці суцільно «антоничівський», і його можна вважати міцним містком до наступної збірки та всього зрілого доробку поета.

Від 1934 р. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва поет видав другу збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів їм. Івана Франка.

У цій збірці Антонич стає вже завершеним поетом-майстром. Він майже повністю міняє свій шлях, насправді розвиваючи техніку й колорит єдиного твору — «Зеленої елегії», оскільки вирішує, що цей новий напрям буде його справжнім шляхом.

Найголовніщою прикметою його мистецько-філософського світогляду, в цей час є дуже своєрідне, романтично-ідеалістичне, трактування природи. У «Трьох перстенях» природа наче «фіксована» спогадами лемківських краєвидів з дитинства та юності поета. Побут, обряди та звичаї лемківського села, як його бачить поет через часові фільтри дитячого світосприймання, «оказковують» природу, і краєвиди стають ніби чарівними картинками з дитячої книжки.

У цій збірці домінує ще один лейтмотив творчості Антонича: поетичне мистецтво та його таємниці. У «Трьох перстенях» поет заворожений своєю музою, своїм даром. Мистецтво поезії тут часто ототожнюється з таємничими процесами природи, виступає як найвищий вияв надзвичайної сили природи. Але в трактуванні мистецтва помітна ще одна романтична традиція — «байронівська»: поетичне мистецтво — це прокляття, яке відрізає молодого, здорового юнака («благородного дикуна» або й звіра) від коренів дитинства й позбавляє органічних соків природи. Поезія та людський розум «псують» людину як органічну частину природи й роблять її нещасною.

Жанрово в цій збірці представлено епічну й ліричну поезію. Довші поеми, які Антонич називає «елегіями», — це ніби своєрідні розповіді, але їхній тон не «розповідний» чи «епічний»: вони вибухають гейзерами раптового натхнення та рвуться задихано вперед, наче самі вони — стихійні явища природи. Разом з ними зустрічаємо в збірці короткі ліричні мініатюри, у яких відкривається якийсь цілком унікальний образ або ж маленький «космосик» образів. Ці дві тенденції простежуються в кожній наступній збірці, хоч у пізніших збірках «епічна» тенденція зазнає важливих видозмін: думки й образи стають щораз складнішими, глибшими, важчими. Вони втрачають свою безпосередність і силу. Натомість мініатюри до кінця ґрунтуються на безпосередності образного сприймання, хоча згодом стають значеннєво глибшими та чуттєво трагічнішими.

Після «Трьох перстенів» в естетиці поета відбулися суттєві зміни. Умовний герой, умовні (часто ідеалізовані) обставини та краєвиди поступилися місцем глибинам життя, інфернальним образам (пекельним, підземним; від лат. infema — підземне царство), жорстким і жорстоким передчуттям. Антонич змагається за поетичне письмо, яке було б рівновелике дійсності, письмо, доведене до грані можливого. Він відмовився від безпеки спостерігача і лірики думки, що намагається збагнути загадки і закони світобудови, не докипаючи до роздуму емоцій, і остаточно віддав перевагу ліриці, яка нехтує логічними побудовами і надає перевагу натякам, навіюванню. Тепер автор звертається До асоціацій читача, до підсвідомих порухів, пробуджених ритмом і ключовими образами; «вписує» свого ліричного героя в кільце безконечних метаморфоз природи.