Богдан-Ігор Антонич - поет гармонії

За неповних чотири роки після виходу «Трьох перстенів» Антонич підготував до друку чотири книги поезій, працював над «малою» прозою, писав роман і лібрето до опери, пробував себе в ролі мистецтвознавця.1936 р. він видає свою найбільшу прижиттєву збірку «Книга Лева». Коли «Три перстені» можна назвати «оказковуванням» реальності, тоді «Книгу лева» треба назвати її «оміфізовуванням», бо Антонич спирався у своїх віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними міфами, канонічними євангеліями й навіть апокрифами. У «Книзі Лева» поет звертається до міфів про походження стихій, світил, землі й усього сущого; у ній постійно присутній погляд того, хто «створює й винищує світи», «гасить ночі й світить свічі днів» («Балада про пророка Йону»), сплітає «вінки божих блискавиць» («Знак Лева»). Простежується авторська концепція, яку можна назвати «культом біологізму»: «закони біосу однакові для всіх», їм підвладний і мікро-, і макрокосмос — рослини, звірі, зорі, люди.

Біологізм Антонича — плідний як поетична концепція, що утверджує єдність світу, космосу, підпорядкованого законам природного саморозвитку, і включає людину в «мудре коло життя» як органічну частку природи, де

Лисиці, леви, ластівки і люди,

Зеленої зорі і листя

матерії законам піддані незмінним,

як небо понад нами синє і сріблисте!

(«До істот з зеленої зорі»)

Мотиви антоничівського біосу особливо виразно виявилися в «ліричних інтермецо» його «Книги Лева» та наступної «Зеленої євангелії», але якщо в ранніх поезіях Антонича можна було відчути дистанцію між ліричним героєм і зображенням, то тепер єднальні ланки зникають, і «я» поета цілком розчиняється, «зростається» зі світом рослин, тварин, зірок:

Нас двоє — два кошлаті й сплетені кущі,

і усміх наш — метелик ніжний і крилатий.

Проколені думки, мов бджоли на дощі,

тріпочуться, на гостре терня міцно вп'яті.

(«Сад»)

Злитість ліричного «я» поета з природою та контакт зі всесвітом стають головними рисами «пізнього» Антонича.

Так само, у плані загальної поетичної концепції (людина й одухотворена природа) розкривається місце поета в літературній традиції свого народу:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

Квітчаста батьківщино вишні й соловейка!..

(«Вишні»)