Василь Стус. Життя і творчість
і душу порятуй мені.
Україною поет жив, марив і снив на чужині. Ця любов була головним змістом його життя. Навіть у похмурих північних пейзажах Василеви бачилася Україна. Невеличкий вірш «На колимськім морозі калина…» є тому переконливим доказом. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми:
На колимські морозі калина
Зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
І собором дзвінким Україна
Написалась на мурах тюрми…
Навіть за тюремними мурами бачить її стужілий за Україною поет в образі дзвінкого собору (символ духовності). Є в доробку Стуса ще один вражаючий спогад-пейзаж — поле синє, як льон: Україна бачиться поетові в синьому мареві. Вірш так і називається «У цьому полі синьому, як льон…» Але що це за синє поле? Це не льон цвіте — воно ж бо і синє, як льон. Тоді що? Волошки? Мабуть, ні — скільки ж тих волошок у полі… Це просто якийсь казковий образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівним синім кольором.І ось ввижається поетові на цьому полі синьому, як льон, де він сам — один, сто тіней, сто чорних тіней (символ небезпеки, загрози). Вони ростуть… У душу ліричного героя закрадаються страх, сумнів і думка «вдатися до втечі». Та це лише хвилинне вагання:
Вистояти. Вистояти. Ні — стояти.
Тільки тут. У цьому полі, що
наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній
чужині.
І він вистояв…
Доля України завжди була одним із головних мотивів усіх видатних українських письменників. Також доля України, її минуле, сучасне і майбутнє — лейтмотив творчості українських поетів XX ст. Ця тема була, залишається і буде залишатися актуальною. Але зрозуміло, що кожний поет має своє бачення України. Український поети люблять свою рідну землю, з великою повагою ставляться до неї, але зображує її кожний по-різному.
Діалог з Україною, з українським народом, поставлним у підневільні і злиденні умови життя, звернення до славного минулого українців — то міцна основа майже всієї громадянської лірики Василя Симоненка. Поезія «Задивляюсь на твої зіниці» («Україні») написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері-України. Синівська розмова з Батьківщиною щира і задушевна. У ній відчуваються Шевченкові традиції: «Україно! Ти моя молитва». У вирі буденної суєти, між тривогами і битвами «за твоє життя, твої права», ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материнські очі, побачити все, що приховане в них тільки для сина. Вируюче життя земної колі постійно перериває тихий діалог сина-патріота і матері. Тому в поезії стільки звертань: «Україно!», «мамо, горда і вродлива», «нене». Цілком протилежні інтонації у звертанні до тих, хто заважає тій розмові: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю», «Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі!».
Симоненко віддає Україні щирий синівський пошанівок і високо підносить її престиж.