Василь Стус. Життя і творчість

У чорній стужі сонце України...

Переживання під враженням трагічної смерті художниці ведуть поета до узагальнення про незмірні втрати і водночас безсмертні.

У білій стужі білих голосінь

ці ґрона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились.

Образ болю у поезії Стуса домінуючий, як і в його долі. Болю за себе, за своє покоління, за скривджену Україну:

Цей біль — як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Біль прочитується в рядках, де він не згадується словом, але він становить їхню головну суть:

Давно забуто, що є жити.

І що є світ, і що є ти.

(«Цей біль — як алкоголь агоній...»)

Або:

...і збавлений вік проліта схарапудженим птахом...

Мотив болю особистого переплітається з болем всезагальним.

Соціальні обставини зводять до мінімуму можливості реалізації твор­чої особистості, все потужніше звучать ноти песимізму, безнадії і ро­зуміння життя як не життя, а животіння між буттям і смертю.

Що буде завтра? Дасть Бог день і хліба.

А що, коли не буде того дня?

Тоді вже — гибій, отоді вже гибій,

простуючи до смерті навмання.

(«Скінчилися останні сподівання...»)

Чи в іншому вірші:

Сто твоїх конань, твоїх народжень.

Страх як тяжко висохлим очам.

Хто ecu? Живий чи мрець? Чи, може,