Василь Стус. Життя і творчість

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Образ України постійно в думках поета, в його поетичному слові. Він майже розпачливо запитує: «І як ти озовешся — з такої німоти?» Відповідь в іншому вірші, співзвучна з Шевченковою, приголомшує:

Немає Господа на цій землі:

не стерпів Бог — з-перед очей тікає,

аби не бачити нелюдських кривд,

диявольських тортур і окрутенств.

Поетова любов до Вкраїни стає його невигойною раною, незатихаючим болем і гнівом водночас. І виникають в чужині візії рідної землі: «За мною Київ тягнеться у снах...»; у вірші «Знову друзів додому веду...» в ідилічну картину життя вривається усвідомлення, що «ані жити немає, ні вмерти, ані вільно дихнути нема!». А в образах «голосної Біди», що голосить, коня, що ірже на зорі, вовка, що виє «в голодні висі» (вірш «Вже вечір тіні склав у стоси») прочитується гнітюча соціальна атмосфе­ра тоталітарного суспільства, яку з надзвичайним трагізмом переживає поетична натура. Вірші збірки — це як єдиний твір, у якому гнів, біль, розпач, краса і любов, але над усім превалює безвихідь:

Який бездонний цей горішній сон!

Яка блакить — зелена і тривожна!

Ні тобі збожеволіти не можна,

ані зродити із грудей прокльон.

Поет переповнений болем і водночас він твердо заявляє: «Як добре те, що смерті не боюсь я...» Саме відчуття духовної вищості допомагає йому вистояти в нелюдських умовах існування, не клонитися перед суд­дями і не набратися «скверни, ненависті, прокльону, каяття». Усвідомленість своєї правоти допомагає йому пройти чесно до кінця мучениць­кий шлях з вірою, що з народом він порідниться, поєднається, хоча б у смерті, адже стан душі поета, його творче кредо, його життєва позиція були викликані соціальним і національним станом рідного народу. Про це каже і сам поет у зверненні «Двоє слів читачеві»: «Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі».Тема і ідея України проходить крізь усю його поезію. Чи поет каже про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть, — завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої батьківщини — і в пляні особистому утраченої, і в пляні національному. Україна — це трунок, що сп'яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі — За стодалями вітчизна, перестрашене пташа, то мій трунок і трутизна, нею витліла душа — трутизна ще й тому, що країна й народ отруєні тим, що інший поет-в'язень і засланець називав московською блекотою, — Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії… Цільність його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним образом — Україна… Відірваність від рідної землі тільки посилила відчуття синівського зв’язку з рідною землею. Вона — найбільша його святиня, його духовний порятунок.

О земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні,

і лазурово простелися,