Аналіз кіноповісті Олександра Довженко Україна в огні

Україна була в фантасмагоричній пекельній круго­верті війни. Вона палала у вогні.

Лиманчук та «іже з ним»

Перегорніть тисячі сторінок радянської літератури про війну і переконаєтеся, що тільки Довженко посмів сказати правду про радянську партноменклатуру, зокрема про командний склад органів прокуратури, КДБ, УВС. Уособленням цих темних страхітливих сил у всій їх антинародній потворній суті постає образ голови райвиконкому, а потім прокурора — Лиманчу-ка. «Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, поста-і нов... Він засекретив ними свою глибоку байдужість до людини... Йому ні разу не приходило в голову, що... єдине, що він засекречував, це була його засекречена дурість».

Будучи прокурором партизанського загону (чи взагалі така посада потрібна в загоні?), він показав себе бездушною, жорстокою і взагалі аморальною істотою. Подумати тільки: дізнавшись про захоплення Христі Хутірної, він «страшно зрадів», а глянувши на неї, «зразу ж розкусив її геть всю, він побачив у її очах зловісне полум'я ненависті до радянської влади... і темну ворожість до себе».

Такої ж нікчемної моралі і жалюгідного духу різна тилова дрібнота, зокрема воєнторгівці, душі яких «малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не присто­совані до великого горя». Такий же емоційно глухий товстопузий керівний комуніст: в його машині, бачте, лежать секретні речі і він не підвіз пораненого Івана.

Ось такі безсердечні двоногі істоти вирішували долі людей, а в цілому складений з них керівний апарат більшовицької влади вирішував долю всього нашого народу понад 70 років.

Вража сила

Свій осуд фашизму, протизаконної ; аморальної суті окупації розкрито, головним чином, на образах офіцерів Ернста й Людвіга Краузів, батька і сина. Це ті з мільйонів зайд, що принесли на українську землю страшне горе. Старого Крауза Довженко називає «вовком з брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії», а сина його — «расовим гітлерівським псом останньої формації, жорстокий, лихим" мерзотником, героєм шибениць, масових палійств і ґвалтувань».

Щоб викликати в читачів почуття зненависті до носії з коричневої чуми, письменник показує обох Краузів в «роботі»: вони особисто розстрілюють невинних людей, на допитах забдають їм страшних тортур. Це садисти, руки яких по лікті в крові їхніх Жертв. Ось такі негідники і катюги чотири роки чинили наругу над нашою Україною. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити ... плигали з розпачу в огонь услід за дітьми і згоряли в полум'ї страшного німецького суду».

Ставлення до евакуації

Окупація зумовлює, породжує інше явище — евакуацію. Ставлення Довженка до неї осудливе. Рвати те, що «прив'язане тисячолітніми узами», є неприродним, залишати землю на поталу ворогові — злочинне. «Втікачами» називає письменник тих, які з валізами на машинах дременули туди, де спокійно жити. Це морально слабкі люди, тому «страх наповнював їхні душі, і приховане зло, і мовчазний відчай. І за інтелектом це здебільшого мізерія: вони не розуміють, як багато важить для селянина земля, хата, могили дідів і прадідів, вони помилково вважають, що селяни «ждуть німців». У плюгавих серцях цих нікчемних утікачів народжується мстиве почуття кривавої по­мсти: «Ми ще повернемось!» Мовляв, ми розвіємо вас, українців, по тюрмах, концтаборах, поселеннях. Так воно потім і сталося, про що Довженко пророчо писав у своєму щоденнику ще 1942 року. Селяни зневажають утікачів, яких автомашини везли «без кінця і краю», і бажають їм «котитись бубоном». Одним з таких утікачів був і Лиманчук.

Засоби виразностіУ художньому фільмі образ створюється багатьма кінокомпонентами, серед яких, як і в драматичному творі, найголовніші — мізансцена, гра актора, його міміка, жести, сцени другого плану, краєвиди, інтер'єр, вироби прикладного мистецтва тощо. Більшість з пере­ліченого є і в кіносценарії.

У поетичній стилістиці сценарію чільне місце належить кінометафорі, персоніфікації та алегорії. Ось кілька прикладів: «Степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою, та жалем», «на другий день затужила вся вулиця», «плакав вагон». І сам заголовок твору є кінометафорою — «Україна в огні».