Аналіз кіноповісті Олександра Довженко Україна в огні

ПРАВДА, ОБПАЛЕНА ВІЙНОЮ

Серед чотирьох пречудових кіноповістей Олександра Довженка «Україна в огні» особлива. Це трагічний портрет нашого смертельно зраненого і все ж безсмертного народу.

Історія і післяісторія

Цю кіноповість про невимовні страждання україн­ців від фашистів у роки другої світової війни та сумні «здобутки» довоєнного більшовицького панування письменник почав писати на початку війни. Швидко написав, зняв фільм, сподіваючись визнання та вдячності. Але сталося навпаки: і кінофільм, і повість були осуджені і заборонені. Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опублікували вже після смерті письменника. Майже за всі кінофільми (і за «Звенигору», і за «Землю», і за «Арсенал», і за «Щорса») кінорежисера критикували. Однак такого терору, такої тотальної наруги, як за «Україну в огні», він ще не зазнавав. Досить сказати, що для розгляду кіноповісті 31 січня 1944 року було скликано спеціальне засідання політбюро ВКП(б), на якому і розпинали Довженка.

Геніального режисера кремлівський диктатор звинувачував у ста смертних гріхах, передусім -в ревізії ленінізму та політики Комуністичної партії. «Україну в огні» назвали ревізіоністським, націоналіс­тичним, антирадянським твором, виявом вузької національної обмеженості автора, який насправді сказав гірку правду і про колгоспну систему, і про Червону армію, і про органи внутрішніх справ.

У своєму творі Довженко таврував колгоспний лад передусім не за те, що він призвів багатого колись українського хлібороба до крайньої межі зубожіння і безправ'я, а за те, що вбив у людях гідність і почуття національної гордості. У доповіді Сталіна це названо «нахабним глумлінням з правди», а самого Довжен­ка — «куркульським підголоском і відвертим націона­лістом».

Словоблуддя кровожерного кремлівського воло­даря вражало своїм цинізмом, агресивною демагогіч­ністю і нечуваною брутальністю: на завершення своєї доповіді генсек зажадав, аби «від нього (Довженка) залишилося тільки мокре місце».

Довженко не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. Де ж брав він сили для боротьби проти сатанинської сталінської системи? У свого народу, в його, хоч ^знівеченій і окраденій, але живій і чистій душі. У щирому зверненні до генсека Довженко писав: «Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?»

Послухаймо самого Довженка і зрозуміємо, за що справді він був так тяжко покараний:

Написав я «Україну в огні» з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю...

Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист свого народу, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише'той, хто був... на її пожарах сьогодні...

Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і' він її заборонив для друку і для постанови... Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика... Блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критич­ними висловлюваннями...

Сьогодні роковини моєї смерті. 31 січня І944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття, і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягара неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості...