Аналіз кіноповісті Олександра Довженко Україна в огні

«До чого народ зіпсовано,— дивується полковник Крауз. — Все доносять...» І все ж тавро рабства на чистому тілі українців — це ще не все тіло. Ернст Крауз, який студіював історію України, засвідчує: «їх. життєздатність! зневага до смерті безмежні. Але в них (українців — 5. С.) нема державного інституту... Вони не вивчають історії... У них від слова «нація» зали­шився тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників».

України нема без пісні — широкої, як степ. Отже, пісня — складова її образу. Уже в першому розділі повісті родина Запорожців тихо співає улюблену Катерину «Ой піду я до роду гуляти». Тобто, піснею й починається повість піснею (тією ж) вона й закін­чується. У пісні «Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна» виливають «по степах, по горах, по долинах» свою тугу невільниці, яких везуть з Полтавщини до Німеччини. А дві з них, Олеся і Христя, затягнули іншу — «Летіла зозуля через мою хату». Над табором полонених тихим чумацьким реквіємом по застреленій поліцаєм Мотрі Левчисі розносилася журлива «Не вернемось, чайко, ти матінко наша». Народна пісня супроводжує все життя героїв, що населяють «Україну з огні», вона є виразником їхніх дум, почувань і мрій.

Шевченківські мотиви

Уже сама назва повісті викликає з пам'яті рядки:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять лукаві і в огні

Її, окраденую, збудять.

Мотив «Та не однаково мені» зустрічаємо у творі часто. У концтаборі на порозі ймовірної смерті Лаврін Запорожець рішуче сказав: «Дарма, що я загину, не страшно мені смерті. Чуєш? Та страшно мені, коли подумаю, де ж погниють кості обдурених Гітлером!..»

Перша картина повісті («У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори... за столом у тихий літній день сиділа родина Запорожця і тихо співала...») дуже нагадує класичне Шевченкове «Садок вишне­вий коло хати... Хрущі над вишнями гудуть... Сім'я вечеря... Співають дівчата».

У Шевченка «Минають дні, минають ночі ...минає літо...» і в Довженка — «Минали дні, минали ночі, минуло літо». У Шевченка «Земля плаче у кайданах» і в Довженка — «Стогнала в журбі земля».

Отже, шевченківські мотиви виразно проймають «Україну в огні». Образна ідейна і поетико-стилістична спільність засвідчують однакову патріотичну платфор­му обох великих синів нашої нації.

Жіночі образиУсе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Заува­жимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкрети­зують загальний образ України. Це і берегиня роду — Тетяна Запорожчиха її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха й ін.

Усі жінки змальовані автором з великою симпа­тією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невси­пуща в роботі І скромна, цнотлива й співуча. Олеся «співала так голосно і так прекрасно, як не снилося ні одній артистці». Взагалі була вона «тонкою, обдарова­ною натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездо­ганно вихованою чесним родом». Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду — окупацію. Вражена нападом фашистів, приту­ливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: «Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?» З «нами» — це з родом, рідним селом усією Україною.. Вважаймо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей всього українського народу.

Є в повісті незвичайно смілива сцена, не властива українській літературній і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути погвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе першому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на голу еротику чи фальшиву сентиментальність. Опис ночі-зустрічі Олесі й Василя займає понад чотири сторінки — і це чи не найкращі, найпоетичніші сто­рінки повісті. Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі. За споконвічним законом природи і за мораллю свого народу, соромлячись вони віддались одне одному серед чистих рушників та квітів. "Стугоніли їхні серця з притуленими до них руками, вони невміло цілувались, плачучи від сорому і щастя, «Кажи мені, Василику, красиві слова, кажи»,~— прохала Олеся. І Василь говорив найкращі, які знав, слова до самого світан­ку — і «невблаганна неминучість розлуки освітлювала особливим світлом їх високі почуття», ї була поетична клятва коханого. Послухаймо її: