Василь Семенович Стефаник (1871 — 1936)

уже в іншому плані (“Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).

1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка становила

новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у

своєрідній поетичній біографії Стефаника “Дорога” та роком раніше написаній

ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому вигляді була надрукована під

назвою “Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного

плану (“Давнина”, “Вістуни”, “Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”,

“Кленові листки”, “Похорон”).

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється

в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя книжечка”

(“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний хрест”. У

“Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе

Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка стала окрасою збірки “Дорога”.

1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній уперше

була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду

Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться

за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний,

як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна

вважати новелу “Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована на

початку 1917р.).

1916р. Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам'яті Франка. За “Марією”

письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого

періоду (“Діточа пригода” і “Марія”) склали п'яту збірку — “Вона — земля”,

видану 1926р.