Василь Семенович Стефаник (1871 — 1936)

наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах

радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та

“Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”,

“Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як

реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді

попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.

1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його

відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх

попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною

абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і

пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та підготовлена

книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у

прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його

смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають ліси”,

“Городчик до бога ридав”, “Вночі” та ін.).

1897р. у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні новели

Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя

книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості

художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села.

Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника.

Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — “Вечірня година”, “З міста

йдучи”, “Засідання” — в “Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав

лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й

викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до “Літературно-наукового

вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне