Ліна Костенко

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим

Ще слів нема. Поезія вже є.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,

і ще ніяк нічого ще не звуть.

І хмари, не прив'язані до слова,от просто так - пливуть собі й пливуть...

У наведених рядках відлунює ота недовіра до слова І навіть страх перед словом, про що йшлося на початку статті. З огляду на абсолютну відповідність творчості Поетеси онтологічній сутності Поезії це теж цілком природно. З цього приводу М.Хайдеґґер у статті Тельдерлін та сутність поезії" писав: "Мова є небезпекою з небезпек... Небезпека - це загроза для буття з боку сущого". Слово - це суще, поезія - це буття, і перше загрожує другому. Тому й не дивно, що мотиви мовчання, німоти, тиші є наскрізними в ідіостилі Поетеси. Ці образи ніби уособлюють справжнє Буття, точніше присутність справжності у всьому, що претендує бути істинним Буттям з поетичної точки зору Ліни Костенко. Згадані образно-словесні мотиви незмінне виникають, коли йдеться про поетичну творчість: "Ми мовчимо - поезія і я", "Марную день на пошуки незримої // німої суті в сутінках понять", "Душа з очима снайпера // в трагічній німоті, // здається, все вже знайдено, і знову - ні" (...); кохання: "Я вас люб­лю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити", "Такої дивної отрути // я ще ніколи не пила... такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги"; природу: "Я їх ліси люблю. Я знаю їхню мову. Я з ними теж мовчанням говорю"; у тишині протікає одухотворене буття ліричної героїні: "Я тихо йду. Так ходять скрипалі, не сколихнувши музику словами". Не сколихнути музику словами - вельми показовий для Ліни Костенко естетичний принцип світобачення: вона визнає примат несловесних мистецтв, особливо музики, що, як відомо, має своїм предметом "душу (а не розум - Л.С.), що звучить" (Гегель). Музика - ірраціональна почуттєва стихія, здатна "виправити" затертість слів, перевести їх у план індивідуальної "мовчазної" поетичної реальності: "Будую мовчання, як зал філар­монії. Руки на клавіші слова кладу".

Домінанта поетичного світу Ліни Костенко - стихія ірреальності, крізь призму якої вона бачить навколиш­ній світ.

Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення, уява, магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам'ять. Шматочок реальної дійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що вислів сприймається у двох вимірах: реальному й поетичному - з акцентуванням останнього звичайно ж. Можна сказати "я не скажу "коханий", але у Ліни Костенко - "Я не скажу і в пам'яті "коханий"; або "ти любиш мене" - цей нормативний вислів є тлом, на якому проступає експресія індивідуального, костен­ківського - "...трохи любиш сни свої про мене". Лексема сон - одна з найуживаніших у поетичній мові Ліни Костенко; цей поетизм не тільки опосередковує дійсність, а й є знаком поетичності як такої, адже не забуваймо, що у філософському потрактуванні "поезія нагадує ілюзію чи сон", а оскільки Поезія адекватна Буттю, то й паралель буття - сон сприймається у відповідному смисловому вимірі з необхідною поетичною конкретизацією абстрактного "буття":

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

чи просто чорна магія чола...

Я дуже тяжко Вами відболіла.