Т. Шевченко в зарубіжній літературі

Один із стовпів європейської реакції князь Метерніх у Відні не здогадувався в цю новорічну ніч, що через 25 років він накаже вписати ім'я цього угорського не­мовляти у список найнебезпечніших ворогів Австрійсь­кої імперії.

Угорщина в той час перебуває під п'ятою австрійсь­кої монархії. Угорський народ позбавлено прав на рідну мову, культуру, національний розвиток.

Іштван Петрович був спочатку підручним м'ясника, пізніше — орендарем сільської м'ясної крамниці, за­тим — корчми. Проте сина хотів бачити освіченим. Він все робив для цього, але в 1838 р. злидні обсіли сім'ю, що негативно відбилося на умовах життя майбутнього поета.

Мати поета до шлюбу була простою наймичкою. Все життя вона говорила словацькою мовою. Угорської хлопчик навчився від няні-мадярки, від неї почув на­родні співанки і казки. Згодом видатні знавці не змо­жуть відрізнити його вірші від народних пісень.

П'ятирічним хлопчиком Шандор вперше переступив поріг школи. Йому доводилося навчатися і жити в різних містах і селах, по чужих людях, часом у самоті... Так ще зі шкільних років починається його повне розчарувань, труднощів мандрівне життя. Він не належатиме до по­етів, які все життя сидять за одним столом. Понад 50 сіл, містечок і міст Угорщини згодом пишатимуться тим, що в них писав свої вірші поет Шандор Петефі. Безліч місцевостей він сам згадає у своїх поезіях, по­дорожніх нотатках, щоденниках і листах.

А поки що він учиться, засвоює угорську, німецьку і латинську мови, читає твори угорських і світових кла­сиків, пише вірші на шкільні конкурси, мріє про по­езію і театр як своє життєве покликання.

На здійснення свого бажання стати актором Петефі витратить багато років, зазнає і радощів, і розчару­вань, скуштує усіх принад освітленої рампи і труд­нощів напівголодного існування мандрівного актора, який не тільки виконує на сцені ролі, а й розносить квитки, малює афіші, переписує ролі, сидить у суф­лерській будці, у холод і спеку трясеться на возі по вибоїстих дорогах від села до села, від міста до міста, щоб заробити собі на шматок хліба.

Закохуватиметься він часто і палко. Шістнадцятиріч­на Етелька Чапо нагло помре раніше, ніж молодень­кий поет встигне зрозуміти, що кохає її. Він виллє увесь свій смуток у циклі віршів "Кипарисове гілля на могилу Етельки..." А потім закохається в Берту Медянську, батьки якої не дадуть згоди на їхній шлюб. Юлію Сендрей, дочку управителя графських маєтків, він завоює в боротьбі з батьками і з нею самою. Вона народить йому сина. Кохання до Юлії сповнить його творчість. Вона прикрасить вірністю і відданістю ос­танні роки поетового життя.Поезія стане для Шандора не тільки покликанням, вона буде його втіленням. У ній він житиме після смерті. У нього все ще попереду — слава, героїчна загибель, безсмертя.

А поки що Шандорові батьки зубожіли настільки, що не можуть уже допомагати синові. Він вимушений покинути навчання. Шукаючи виходу з тяжкого стано­вища, у вересні 1839 року Шандор вербується в солда­ти. Та він не був би самим собою, коли б тільки думка про хліб штовхнула його на такий крок. Він має надію, що його полк пошлють в Італію. Країна Дайте, Петрарки, Горація — хіба це не привабливо для молодого невиправного мрійника? Але... Італії йому так і не до­велось побачити... А от солдатчина за півтора року лед­ве не вбила його — він захворів на туберкульоз і був звільнений з армії із званням відставного солдата.

Починаються нові блукання, нові спроби вчитися, писати, друкувати. 22 травня 1842 року в журналі "Атенеум" з'являється перший вірш за підписом Шандора Петровича — мандрівного актора і відставного солдата. Незабаром він підпишеться псевдонімом Петефі — точ­ним угорським відповідником його слов'янського прізвища. Видатний поет Міхай Верешмарті помітить цього вірша і вирішить, що за невідомим йому псев­донімом ховається не початківець, а зрілий майстер.

Шість з половиною років тривають вимушені манд­ри Шандора Петефі. Це були тяжкі роки, це була шко­ла життя, якої не міг би замінити жоден університет. Петефі читає вірші по корчмах за миску гуляшу та ку­холь вина, читає й не знає, як глибоко западають вони в серця випадкових слухачів. А це була публіка "з низів": селяни, що поверталися з панщини, чабани, що ви­пасають овець у степових латифундіях угорських маг­натів, конокради-бетярі, мандрівні школярі та студен­ти, відставні солдати, які з хрестами і медалями на грудях сидять на лаві біля корчми, молодиці, готові плакати і сміятися, шаленіти в танці й клякнути з роз­пачу під шибеницею повішеного на базарі бетяра — в серця отих малих людей, для яких вітчизна не мати, а люта мачуха, яка не може дати ладу в своїй хаті, запа­дали вірші Петефі: