Сковорода й духовне обличчя України у ХVІІІ сторіччі
Яка це страшна руїна моральна!
Були й такі, що до кінця— тобто до мученицької смерті, заслання чи прогнання несли високо незаплямований прапор козацької і народньої чести. Були такі, що рятують цю честь перед історією. З їхніх духів встають правдиві пред¬ставники духової єдності народу.
Але вислід історії е зумовлений сумою духової сили народу. Як воно було з усвідомленням духової єдності? Що думали ті козаки, які пхалися в дворян¬ство? Чи були вони свідомі великих історичних призначень заключених в ідеї святого, вільного лицарського ордену козаків.
Спитаймо самих козаків. Самійло Величко, представник козацької традиції, в передмові до свойого літопису бачить причину упадку України перш за все в тому, що після Хмельниччини наперед між знатними, а пізніше й між посполи¬тими козаками настали гнів, незгода, жадоба влади, роздвоєння, зрада, зависть, ворожнечі, міжусобиці з кровопролиттям і всякі їм подібні лиха й гидкі речі; це все й ворожі напади з усіх боків на Україну спричинили — на думку Величка— її руїну.
Так думав Величко, що дуже близько стояв до козацької дійсності і дуже близько стоїть— як бачимо— до... історіософії.
Але пригляньмося самим подіям, які кидають світло на духове обличчя XVIII століття.
Своє найяскравіше оформлення, повну наявність своїх цілей і метод досягає царська політика за Петра І.
Ось лист його міністра Голіцина:"Задля нашої безпеки на Україні треба насамперед посіяти незгоду між пол¬ковниками й гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої власті, як Мазепа, то надіюсь, буде при¬ходити з доносами. При цім не треба поводитися з донощиками суворо; якщо двоє прийдуть із брехливим доносом, але, коли обійтися з ними ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман з старшиною будуть боятися. Як раніш я до Вас написав, так і тепер кажу: треба, щоб в усіх полках були полков¬ники незгідні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті".
Цинічна перверзія, повне усвідомлення злочинності своєї роботи, виклику¬вання найнижчих інстинктів страху, зависті, брехливості, злоби, свідоме ви¬кликування розкладу.
Філософів, що сумнівалися б у існуванні радикального зла, треба відіслати до царських архівів, бо наведений лист не с єдиною квіткою. Історія знає таких документів безліч.
Тільки святі лицарі правди могли б устоятися проти встрявання втілених чортів у людську історію. Кожна їхня слабість веде просто в обійми неволі — духової і фізичної.
Сотки тисяч найкращих козаків і селян гинуть при осушуванні багон, бла¬городними кістками вимощують болото для закріплення царської величі. Влас¬ними кістками будують фортеці свойого закріпощення. Посилається козаків на війну саме з метою їх винищення. В тій цілі не забезпечується їх ані підмогою, ані постачанням. Клясичним прикладом такого винищування "власного вій¬ська" було полководство злославного Мініха у кримському поході 1735 р.
Справедливо запалює Шевченко вогонь святого гніву проти царату у свойому "Сні". Цей вогонь розгориться по всьому світі.
А рівночасно із фізичним нищенням розкладається козацтво морально. "Кра¬щих" з поміж старшин — тобто податливих на зло — нагороджується достоїн¬ствами, маєтками, владою, фальшивим блиском царського дворянства. Цей рух що раз більше прибирає на силі.
Сковорода стрінеться з царським двором віч на віч. Дістане чин від Єлисавети і цей чин отворить йому дорогу до великої кар'єри. Але побут на царському дворі не тільки не знищить його морально, але навпаки, він вийде із цього бою скріплений пробою Геракля.
Філософська діяльність Сковороди припадає на час Катерини II. XVIII сто¬ліття це великий тріюмф цієї розбещеної відьми на царському престолі. Дух народу, Шевченко, в геніяльному прозрінні засудить малу дитину за те, що усміхнулася, як ця вовчиця їхала відвідувати Україну. Ця подробиця достаточно сильно змальовує усю грозу і жахливість її панування.